Огляд судової практики. Липень-2016

Prostopravo пропонує ознайомитись з судовими рішеннями вищих судів, прийнятими за результатми розгляду справ у липні 2016 року.

Дія статті 625 поширюється на всі грошові зобов’язання

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 6 липня 2016 року розглянула №6-1946цс15 про стягнення інфляційних витрат та 3% річних за невиконання рішення суду про стягнення грошової компенсації. ВСУ дійшов висновку, що норми статті 625 ЦКУ розповсюджуються на всі грошові зобов'язання, в тому числі і ті, що виникають на підставі рішення суду.

При цьому ВСУ виходив з наступного. Грошові зобов’язання охоплюють усі сфери суспільного життя і виникають насамперед у сфері приватноправових (цивільно-правових) відносин.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

За змістом цієї норми правовідношення, в якому одна сторона зобов’язана сплатити на користь другої сторони гроші, є грошовим зобов’язанням.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, відповідно до частини п’ятої якої у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду.

Стаття 625 входить до розділу I «Загальні положення про зобов’язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань.

Ліквідація боржника не припиняє іпотеку

6 липня 2016 року ВСУ розглянув справу №  6 липня 2016 року № 3-584гс16 і дійшов наступних висновків.

За змістом абзацу 3 статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку").

Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором.

Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником.

Частинами 1, 2 статті 590 ЦК визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). 

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням і його виключення з відповідного державного реєстру не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержатель звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узятих на себе зобов'язань з погашення боргу.

Про об’єднання боржника і кредитора в одній особі

Розглянувши справу від 13 липня 2016 року № 3-519гс16 ВСУ в черговий раз дійшов висновку, що умовою припинення зобов’язання у зв’язку з поєднанням боржника і кредитора в одній особі є зникнення одного з цих суб'єктів.

Відповідно до ст. 606 ЦК зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Аналогічну норму викладено у ч. 2 ст. 204 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що наведена у ст. 606 ЦК підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. 

Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі має місце у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. 

Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – у випадку спадкового правонаступництва у разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки.  Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку із цим і припиняється правовідношення. 

 З урахуванням викладеного положення ст. 606 ЦК мають застосовуватися судом у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. 

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16.

Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання

Розглянувши справу  від 6 липня 2016 року № 6-118цс16, ВСУ дійшов висновку про припинення іпотеки у випадку виконання основного зобов’язання за рішенням суду.

Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

За положеннями частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

За змістом статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання процентів від суми позики у розмірі та порядку встановленому договором або на рівні облікової ставки НБУ, якщо інше не встановлено договором.

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів за договором позики відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до спливу встановленого договором строку виконання основного зобов’язання має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. 

Отже, у випадку пред’явлення вимоги про дострокове повне повернення позики та належних кредитору процентів вважається, що строк договору настав і позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

Вимога про дострокове повернення позики та належних процентів може бути задоволена шляхом добровільного повернення позичальником заборгованості або її стягнення в судовому порядку за судовим рішенням.

Відсутність такої вимоги не покладає на позичальника будь-яких зобов’язань щодо дострокового повернення будь-яких сум, які, на думку кредитора, підлягають сплаті, крім тих, які підлягають сплаті на час пред’явлення вимоги.

Відповідно до частини третьої статті 1049 ЦК України грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалась, на банківський рахунок позикодавця.При зарахуванні грошової суми, стягнутої за рішенням суду, на банківський рахунок позикодавця грошова позика вважається повернутою.

Разом з тим статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а тому з часу зарахування на банківський рахунок сум, стягнутих за рішенням суду або добровільно сплачених позичальником на вимогу про дострокове повернення позики ці зобов’язання вважаються припиненими.

За положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку», частини першої статті 572 ЦК України та частини першої статті 575 іпотека – це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до положень статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

За системним аналізом зазначених норм права іпотека припиняється в разі припинення основного зобов’язання, зокрема, на підставі виконанням.

При цьому законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки оскільки іпотека, за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов’язання.

Отже, за відсутності обґрунтованої заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про дострокове стягнення заборгованості та припинення у зв’язку із цим основного зобов’язання іпотека припиняється.

Квартира, переобладнана з іпотечного нежитлового приміщення, залишається в іпотеці

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 6 липня 2016 розглянув справу № 6-1213цс16 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Суперечка стосувався квартири, яка була реконструйована з нежитлового приміщення, що знаходиться в іпотеці (без згоди іпотекодержателя). Боржник банку не виплатив кредит і без письмової згоди іпотекодержателя за договором купівлі-продажу продав частину предмета іпотеки (отримавши правовстановлюючі документи на квартиру після реконструкції нежитлового приміщення), не поінформувавши іпотекодержателя про відчуження. Банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру, що належить покупцеві.

При розгляді була сформована наступна правова позиція.

Частиною 5 статті 3 Закону «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі статтею 12 Закону в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 23 Закону визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, в тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відомості не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, які існували до набрання ним права власності на предмет іпотеки.

У справі, що переглядається, спірна квартира не є новим об'єктом нерухомого майна, оскільки створена з прив'язкою до вже існуючої закладеної нерухомості, з використанням її функціональних елементів, тому висновок судів про те, що спірна квартира є не іпотечним майном, а іншим об'єктом нерухомості, передчасний. Таким чином, суди неправильно застосували норми статті 23 Закону «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення.

Суд не визнає поруку припиненою, якщо є рішення про стягнення боргу з поручителя

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 6 липня 2016 розглянув справу № 6-1199цс16 про визнання поруки припиненою.

При розгляді була сформована наступна правова позиція.

Відповідно до частин 1, 4 ст. 559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом 6 місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимоги до поручителя. Якщо термін основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явив позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до статті 14 ЦПК судові рішення є обов'язковими для виконання на всій території України.

Після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (частина друга статті 223 ЦПК).

У справі, що переглядається, рішенням суду, що набрало законної сили, задоволено вимоги кредитора до поручителя, а отже, підстав для застосування положень частини 4 ст. 559 ЦК немає. Тому висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання поруки припиненою при наявності рішення суду про стягнення боргу з поручителя є правильним.

Про неможливість стягнення боргу в одному процесі з фізичної і юридичної особи

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 6 липня 2016 розглянув справу № 6-1047цс16 за позовом кредитної спілки про стягнення заборгованості за кредитним договором.

При розгляді Суд прийшов до наступних висновків:

За змістом статті 1049 ЦК позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій кількості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.

Згідно зі статтею 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або іншими звичайно ставляться.

Відповідно до статті 599 ЦК зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової сум на банківський рахунок кредитора або в разі реального повернення йому коштів.

Виходячи з системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК, змісту кредитного договору слід зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, не виконаного боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника і поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору і нормами ЦК.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскільки не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, що ставляться до цивільної юрисдикції і відмовляє у відкритті провадження у справі стосовно вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Опубліковано на сайті: 27.07.2016

Джерело: http://www.prostopravo.com.ua/





Подпишитесь на рассылку сайта, это бесплатно!
Всего подписчиков -





Простоправо ТВ








Рекомендуем