Огляд судової практики Верховного Суду жовтень-листопад 2019 28.11.2019

Prostopravo знайомить з деякими рішеннями вищої судовой інстанції, прийнятими за результатами розгляду справ у жовтні-листопаді 2019 року. // 28.11.2019

Банк несе відповідальність за безпеку власної платіжної системи, а клієнт – лише за проведення незаконних операцій

Позивач мав платіжну картку ПАТ КБ «ПриватБанк» із кредитним лімітом до 2 000,00 грн. 19 жовтня 2014 року через банкомат ПАТ «ВіЕйБі Банк» він зняв із картки кошти в сумі 1 545,00 грн та з урахуванням комісії банку використав 1 810,59 грн. 27 жовтня позивач сплатив заборгованість у розмірі 1 811,00 грн, проте, як йому стало відомо, банк донарахував йому 13 415,59 грн боргу. Позивач просив визнати зобов’язання щодо погашення кредитного ліміту за вказаною платіжною карткою припиненими у зв’язку з належним виконанням.

Суд першої інстанції позов задовольнив, оскільки позиція відповідача ґрунтується на припущеннях, натомість позивач надав суду докази погашення заборгованості за картковим рахунком.

Апеляційний суд це рішення скасував і відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що позивач вніс на рахунок 1 811,00 грн, однак наявні в матеріалах справи виписки з рахунку містять інформацію, що 19–20 жовтня 2014 року позивач зняв через вказаний банкомат кредитні кошти у розмірі 15 227,00 грн.

Суд узяв до уваги лист уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк», у якому зазначено, що 17 жовтня 2014 року під час інкасації згаданого банкомату були некоректно введені номінали касет. За результатами службової перевірки ПАТ КБ «ПриватБанк» підтверджено факт наявності технічної помилки під час інкасування банкомату. Зокрема, встановлена невідповідність номіналу касети фактично закладеним у неї купюрам – у параметрах касет замість двадцятигривневих купюр були закладені купюри номіналом по 200 грн.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду рішенням від 13 листопада 2019 року у справі № 296/3921/15-ц рішення апеляційного суду скасував, рішення районного суду залишив у силі з огляду на  таке.

Оскільки позивач у справі, який є споживачем банківських послуг і слабшою стороною в цих відносинах, категорично стверджує, що отримав готівкою лише 1545,00 грн і це підтверджується чеками ПАТ «ВіЕйБі Банк», заперечення відповідача з цього приводу не підтверджені належними та допустимими доказами.

Проведене ПАТ КБ «ПриватБанк» службове розслідування не може бути беззаперечним доказом того, що позивач отримав грошові кошти не в замовленій у банкоматі сумі, а перевищив кредитний ліміт.

Аналіз ч. 3 ст. 1092 ЦК України, ст. 33 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» дає змогу дійти висновку, що крім функцій розрахунково-касового обслуговування клієнта банк виконує й функцію зберігання його грошових коштів, які перебувають на банківському рахунку, і несе відповідальність за безпеку власної платіжної системи, а значить і грошових коштів. Клієнт же несе відповідальність за проведення незаконних операцій.

Незаконності дій позивача під час проведення транзакцій зі зняття готівки в банкоматі суд не встановив.

Абсолютна та відносна підстави недійсності правочину

У справі № 910/15587/18 банк в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звернувся з позовом до Товариства про визнання нікчемних договорів про розірвання кредитного договору та договорів забезпечення, які укладені Банком і Товариством, недійсними.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що нікчемність вказаних правочинів встановлена приписами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Також позивач послався на те, що наведені договори підлягають визнанню недійсними як оспорювані правочини з підстав недотримання під час їх укладення приписів ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, статей 3, 47, 49, 66 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та положень постанов правління Національного банку України, а також порушення вимог статей 17, 50 Закону України «Про заставу», статей 586, 629 Цивільного кодексу України, положень укладеного з Національним банком України договору застави майнових прав.

Господарський суд міста Києва рішенням, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовив.

Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що позивач не довів наявності передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» підстав для визнання договорів недійсними. Суд апеляційної інстанції додатково зазначив про те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту прав, оскільки визнання нікчемного правочину недійсним не призведе до реального відновлення порушених прав.

Касаційний господарський суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, скасував судові рішення і справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши таке.

Недійсність нікчемного правочину встановлена законом (абсолютна підстава), тоді як оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише в судовому порядку за позовом однієї зі сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (відносна підстава). Водночас наслідком встановлення у розгляді справи обставин нікчемності оспорюваного правочину є зазначення про його недійсність у резолютивній частині рішення (у такому разі потреби в дослідженні фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання такого правочину недійсним як оспорюваного, немає).

Оскільки позивач на обґрунтування позову послався також на те, що договори підлягають визнанню недійсними у судовому порядку і як оспорювані правочини (одночасно зазначаючи про їх нікчемність)суди, вирішуючи такий спір, насамперед мали б встановити, чи є такі правочини нікчемними в силу закону (як абсолютна підстава їх недійсності), відповідно, чи є вони недійсними як нікчемні правочини (у такому випадку про недійсність нікчемних правочинів зазначається в резолютивній частині рішення), і лише за відсутності підстав вважати їх недійсними в силу закону (як нікчемних) судам належало б дослідити наявність чи відсутність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними як оспорюваних. У наведеному контексті, зокрема, слід було з’ясувати, чи поширюються зазначені позивачем законодавчі приписи на спірні правовідносини; чи містять норми права, на які послався позивач на обґрунтування підстав для визнання правочинів недійсними як оспорюваних, підстави для визнання правочинів недійсними; чи були вони дотримані під час укладання оспорюваних правочинів та чи є їх недотримання підставою для визнання правочинів недійсними.

Обнародування імені учасника кримінального провадження до постановлення вироку щодо нього є протизаконним 

Позивач просив суд зобов’язати Національне антикорупційне бюро України видалити з офіційного сайту бюро та заборонити публікувати інформацію про кримінальні провадження із зазначенням його імені без вироку суду.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, мотивуючи рішення тим, що позивач є публічною особою. Спірна стаття містить відомості, які становлять предмет значного суспільного інтересу.

Апеляційний суд частково задовольнив позов і зобов’язав НАБУ видалити спірну статтю з сайту. Суд зазначив, що з урахуванням відсутності обвинувального вироку стосовно позивача НАБУ порушило його немайнове право на використання свого імені.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 31 жовтня 2019 року у справі № 760/20787/18 залишив касаційну скаргу НАБУ без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін з огляду на таке.

Частиною 4 ст. 296 ЦК України передбачено, що ім'я особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідач у касаційній скарзі послався на ст. 29 Закону України «Про інформацію», якою передбачено, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Колегія суддів зазначила, що наявність суспільного інтересу не виключає необхідності дотримання положення ч. 4 ст. 296 ЦК України, адже цивільним законодавством встановлено заборону не на поширення інформації про кримінальні провадження, яка може бути предметом суспільного інтересу, а саме на використання імені обвинуваченої особи до набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно неї при поширенні цієї інформації. До того ж ч. 7 ст. 296 ЦК України передбачає можливість використання початкової літери прізвища особи у ЗМІ, літературних творах, і це не є порушенням її права.

Крім того, з огляду на положення ст. 32 Конституції України необхідно розрізняти справи про захист гідності, честі чи ділової репутації шляхом спростування недостовірної інформації (права на відповідь) та справи про захист інших особистих немайнових прав, зокрема перелічених у ст. 270 ЦК України, порушених у зв’язку з поширенням про особу інформації, недоторканність якої спеціально охороняється Конституцією та законами України і поширення якої може завдати моральну шкоду навіть у випадку, якщо така інформація відповідає дійсності та не порочить гідності, честі чи ділової репутації.

Корпоративні права учасника ТОВ здійснюються на пропорційних засадах

Учасник ТОВ звернувся з позовом до ТОВ та Управління адміністративних послуг про визнання недійсними прийнятих рішень загальних зборів учасників та скасування реєстраційного запису. На обґрунтування вимог зазначив таке. Розмір часток у статутному капіталі кожного з учасників становив по 50 %, проте внаслідок прийняття оспорюваних рішень перерозподілено частки учасників товариства у зв’язку зі вступом нового учасника до товариства, внаслідок чого частка позивача зменшилася на 20 %. Оскільки розмір частки другого учасника не змінився, то фактично відбулося відчуження позивачем частини своєї частки у статутному капіталі товариства на користь нового учасника.

Господарський суд рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позовних вимог відмовив повністю. Верховний Суд рішення судів попередніх інстанцій у справі № 927/807/18 скасував та прийняв нове рішення, яким позов задовольнив.

Колегія суддів зазначила, що передумовою вступу нового учасника до ТОВ, статутний капітал якого на той момент був сплачений його учасниками, є набуття права власності на частку в статутному капіталі на підставі відповідного договору шляхом відчуження певної частки учасником товариства.

При цьому, керуючись ч. 4 ст. 236 ГПК України, КГС ВС враховує, що у постанові ВП ВС від 1 жовтня 2019 року у справі № 909/1294/15 викладено правову позицію, згідно з якою підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі до третьої особи та, відповідно, припинення права власності учасника на таку частку з набуттям його третьою особою є спрямований на відчуження частки правочин, вчинений учасником товариства та іншою особою.

За таких умов набуття іншою особою статусу учасника товариства шляхом прийняття відповідного рішення загальними зборами учасників товариства не відповідає положенням чинного законодавства.

Суд також наголосив, що однією з особливостей корпоративних прав є те, що їх виникнення або здійснення залежить від розміру частки учасника у статутному капіталі господарського товариства. Права учасника господарського товариства, які визначені у законі як корпоративні, здійснюються на пропорційних засадах, тобто з урахуванням розміру частки учасника у статутному капіталі товариства. Від розміру частки учасника господарського товариства залежить те, якою кількістю голосів він володіє на загальних зборах товариства, який розмір дивідендів або активів у разі ліквідації будуть йому виплачувати.

Зменшення часток учасників товариства у зв’язку з прийняттям нового учасника має відбуватися пропорційно належним їм часткам. При цьому кожен з учасників має переважне право зробити додатковий вклад у межах суми збільшення статутного капіталу пропорційно до його частки у статутному капіталі.

Верховний Суд дійшов висновку, що рішення загальних зборів ТОВ прийняті з порушенням засад пропорційності реалізації корпоративних прав, а також всупереч нормам законодавства, яке було чинним на час виникнення та існування спірних правовідносин, а саме: ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 6 ст. 144 ЦК України, ч. 4 ст. 83, ч. 1 ст. 167 ГК України, ст. 16, ч. 2 ст. 51 Закону України «Про господарські товариства», внаслідок чого частка позивача зменшилася.







Горячие предложения

Bookeeper

295 грн. в месяц

Онлайн бухгалтерия

для ФОП и малого бизнеса

первые 30 дней бесплатно!



Пошук юристів і держорганізацій по великих містах

© 2006–2020

ТОВ «Простобанк Консалтінг»

Код ЄДРПОУ: 35454764

Адреса та телефон «Простобанк Консалтінг»

Email: info@prostobank.com