Огляд практики Верховного Суду. Лютий 2020 року 02.03.2020

Prostopravo знайомить читачів з рішеннями, прийнятими верховним судом за результатами розгляду справ у лютому 2020 року та сформульованими ним правовими позиціями. // 02.03.2020

Щодо зняття експортних операцій з валютного контролю шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду переглянув у касаційному порядку справу за позовом компанії-резидента до департаменту ДФС про визнання протиправним та скасування рішення, яким позивачеві було  нараховано пеню за порушення строку розрахунку у сфері зовнішньоекономічної діяльності на підставі ст. 1 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Суди встановили, що позивач експортував товар на користь компанії-нерезидента, що мала розрахуватися валютою. Але кошти на рахунок української компанії (позивача) не надходили. Компанії уклали угоду про припинення  зобов’язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог зі сплати коштів у валюті (євро). Проте податковий орган цього факту не врахував і застосував до позивача штрафні санкції.

Позиція податкового органу щодо правомірності такого рішення ґрунтувалась на тому, що уповноважені банки не можуть знімати з контролю експортні операції клієнтів на підставі документів про припинення зобов'язань зарахуванням зустрічних однорідних вимог впродовж строку дії постанов Правління Національного банку України «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» (від 14 вересня 2016 року № 386 та від 13 грудня 2016 року № 410), а тому відповідач вважав, що у випадку припинення контрольованих операцій у такий спосіб резидент не звільнений від фінансової відповідальності за порушення граничних строків розрахунку у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склалися у цій справі, Верховний Суд зауважив, що суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім прямо або у винятковій формі заборонених законами України. Крім того, всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право самостійно визначати форму розрахунків за зовнішньоекономічними операціями з-поміж тих, що не суперечать законам України та відповідають міжнародним правилам.

Враховуючи, що чинним законодавством не заборонено та не обмежено законні форми розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, що не передбачають, власне, надходження іноземної валюти на рахунок резидента, виконання зобов'язань резидента України перед нерезидентом за зовнішньоекономічним контрактом шляхом зарахування зустрічних грошових вимог за наявності належним чином оформлених документів є одним із законних засобів врегулювання сторонами взаємних зобов'язань.

Обмеження, запроваджені постановами Правління НБУ щодо зняття з валютного контролю експортних операцій клієнтів на підставі документів про припинення зобов'язань зарахуванням зустрічних однорідних вимог в іноземній валюті адресовані виключно уповноваженим банкам. Крім того, за позицією Верховного Суду, обов'язок продажу валютної виручки у певному розмірі сам по собі не є обмеженням для сторін у здійсненні розрахунків за зовнішньоекономічними контрактами шляхом зарахування зустрічних грошових вимог, а тому припинення зобов'язань у такий спосіб не може бути підставою для висновку про порушення резидентом граничних строків розрахунку у сфері зовнішньоекономічної діяльності та, відповідно, підставою для нарахування пені.

З урахуванням наведеного судова палата в цій справі сформулювала нову правову позицію, відповідно до якої визначила, що резидент є вільним у виборі форми розрахунків за зовнішньоекономічними операціями з-поміж тих, що не суперечать законам України, а тому перебування таких операцій на контролі саме по собі не спричиняє наслідку у вигляді застосування штрафних санкцій (пені), передбачених ст. 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Припинення зобов’язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог є складовою гарантованого Конституцією України права на свободу підприємницької діяльності та може бути обмежено виключно законами України.

Постанова Верховного Суду у справі № 1340/3649/18 доступна за посиланням.

Про умови та підстави відшкодування збитків, заподіяних внаслідок безпідставного забезпечення позову

Суд першої інстанції задовольнив позов про відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, виходячи лише з факту завдання таких збитків. 

Апеляційний суд це рішення скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив, оскільки, зокрема, позивач не довів, що причини зупинення будівництва виникли саме через ужиті заходи забезпечення позову.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу позивача задовольнив частково: постанову апеляційного суду скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вказавши на умови та підстави, які слід встановити у цій категорії справ. Таке рішення КЦС ВС прийняв з огляду на те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення спору, й не усім доводам сторін надав належну правову оцінку.

Відповідно до ч. 1 ст. 159 ЦПК України в разі відмови у задоволенні позову відповідач має право на відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, за рахунок особи, за заявою якої такі заходи вживалися.

Згідно з Рекомендаціями R (84)5 Комітету міністрів державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направленні на удосконалення судової системи від 28 лютого 1984 року, коли сторона порушує явно необґрунтований позов, суд повинен мати повноваження приймати рішення у справі на основі спрощеної процедури і, якщо це необхідно, накладати на цю сторону штраф або ухвалити рішення про відшкодування збитків іншій стороні (принцип № 2).

Право на відшкодування збитків у цій справі ґрунтується на прямій вказівці закону (ч. 1 ст. 159 ЦПК України), а доведення вини трансформується через принцип добросовісності.

Безпідставна відмова у відшкодуванні таких збитків означає відсутність необхідного попереджувального впливу на осіб, які заявили безпідставну вимогу про забезпечення позову.

Апеляційний суд не дослідив підстави та умови застосування ч. 1 ст. 159 ЦПК України, а саме: 1) добросовістність / недобросовістність дій відповідачів при заявленні клопотань про забезпечення позову; 2)зловживання / незловживання правом; 3) підстави відмови відповідачам у пред’явленому ними позові, тобто, чи був намір завдати збитки підприємству, чи було зловживання при заявленні клопотання про забезпечення позову.

У цих правовідносинах з відшкодування шкоди діє презумпція завдавача шкоди, яка може бути спростована, і ризик здійснення процесуальних дій лежить виключно на учасниках спору, при цьому за відповідачем у справі (основний позов) закріплено спеціальне право вимагати відшкодування збитків, які йому заподіяні в результаті застосування забезпечення позову.

Відшкодування шкоди, заподіяної забезпеченням позову, є способом захисту прав та інтересів і одночасно мірою юридичної відповідальності.

Отже, для встановлення причинного зв’язку суду слід з’ясувати протиправність дій відповідачів, які мають передувати настанню збитків, і шкідливі наслідки протиправної поведінки, що суд не зробив.

З постановою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 200/10900/18-ц  можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Щодо оподаткування податком на нерухомість будівель промисловості

Не є об’єктом оподаткування саме будівлі промисловості, які використовуються для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.

Такого висновку дійшла судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, переглянувши у касаційному порядку справу за позовом особи до ГУ ДФС, у якому позивач просив визнати протиправним та скасувати повідомлення-рішення про визначення податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

У судовому процесі встановлено, що позивач є власником частки виробничої будівлі (млина), але вона не використовується за своїм функціональним призначенням, у зв’язку з чим відповідач збільшив податкове зобов’язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Суди попередніх інстанцій, посилаючись на підпункт «є» підпункту 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, дійшли висновку про те, що нежитлове приміщення, яким володіє позивач, належить до будівель промисловості, а отже, не є об’єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Судова палата Касаційного адміністративного суду не погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Верховний Суд вказав, що сама по собі специфіка об’єкта оподаткування – наявність спеціального статусу будівлі, а саме статусу будівлі промисловості, не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування.

Обираючи за вихідне поняття «промисловість», у зв’язку з яким застосовується аналізована податкова пільга, законодавець пов’язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом, а й з використанням будівлі за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.

Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як у цьому випадку у підпункті «є» підпункту 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних і юридичних осіб, які є власниками певних об’єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.

Суд вважає, що такий підхід у розумінні норми, про яку йдеться, випливає з того, що функціональне призначення об’єкта, який звільняється від оподаткування, – будівель промисловості (як виду нежитлової нерухомості) – є фактично визначальною родовою ознакою, оскільки не є об’єктом оподаткування саме будівлі промисловості, тобто будівлі, які використовуються для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.

Із повним текстом постанови Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 820/3556/17 можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Щодо трудових гарантій осіб, призваних на строкову військову службу під час особливого режиму

При вирішенні питання щодо звільнення працівника з займаної посади у зв’язку з призовом на строкову військову службу слід керуватися спеціальним законодавством, яке встановлює додаткові гарантії для зазначеної категорії громадян.

Про це зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом ПАТ до Управління Держпраці у Закарпатській області про визнання неправомірними дій, визнання неправомірним (нечинним) та скасування припису.

Суть спору полягає у тому, що Управлінням Держпраці в Закарпатській області на підставі акта перевірки було винесено припис, яким встановлено порушення щодо звільнення фізичної особи з роботи 19 травня 2015 року за п. 3 ч. 1  ст. 36 КЗпП України у зв’язку з призовом на військову службу. Зокрема, як зазначено в приписі, призов на військову службу не є підставою для припинення трудового договору відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Зазначеним приписом зобов’язано позивача вжити заходів щодо недопущення порушень стосовно звільненої особи відповідно до ст. 119 КЗпП Українист. 39 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу» та у строк до 20 червня 2016 року письмово проінформувати Управління Держпраці в Закарпатській області про виконання вимог припису.

Вважаючи зазначені дії та рішення відповідача незаконними, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції рішення суду попередньої інстанції скасував та прийняв нове, яким визнав протиправним та скасував припис Управління Держпраці у Закарпатській області.

Ухвалюючи зазначене судове рішення суд апеляційної інстанції послався на п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (в редакції, що діяла на час призову позивача на строкову військову службу), відповідно до якого призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, є підставою припинення трудового договору.

Верховний Суд не погодився з висновками суду апеляційної інстанції з огляду на те, що Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.

Колегія суддів зазначила, що, вирішуючи питання щодо звільнення позивача з займаної посади у зв’язку з призовом на строкову військову службу, слід керуватись ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», який закріплював збереження за призовником займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

У цій справі Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої на працівника, призваного на строкову військову службу в період дії особливого режиму, поширюються гарантії щодо збереження протягом року місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації відповідно до ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» та ст. 119 КЗпП України, а звільнення такого працівника на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України є незаконним.

Постанова Верховного Суду у справі № 807/798/16.

Компанії можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють

У справі № 904/2826/18 позов було подано про зобов'язання Первинної профспілкової організації Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» припинити використання комерційного (фірмового) найменування Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» та ПАТ «КЗРК» шляхом виключення зі своєї назви цього найменування і внесення відповідних змін до установчих документів відповідача і до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань та Реєстру неприбуткових організацій та установ.

Позовні вимоги обґрунтовані неправомірністю використання відповідачем комерційного найменування «Криворізький залізорудний комбінат» і «КЗРК», яке є частиною повної та скороченої назви позивача, що може ввести в оману споживачів щодо справжньої діяльності підприємства та завдати шкоди діловій репутації позивача.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено, оскільки законодавчої заборони у використанні в найменуванні професійних спілок найменування іншої юридичної особи – підприємства, на якому діє така спілка, не існує; діяльність позивача і відповідача жодним чином не перетинаються у сфері продажу товарів та послуг, відповідач представляє інтереси членів професійної спілки, але не з комерційною метою.

КГС ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Ч. 4 ст. 489 ЦК України передбачена можливість осіб мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізують, та послуг, які ними надаються.

Як убачається зі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, відповідач, будучи неприбутковим громадським об'єднанням (профспілкою), не виробляє товарів і не надає послуг у комерційній сфері. Тому часткове співпадіння найменувань юридичних осіб – Товариства й Організації, в принципі не може ввести споживачів в оману – через відсутність товарів чи послуг у профспілки.

Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 11 лютого 2020 року у справі № 904/2826/18 можна ознайомитися за посиланням.

Незвернення особи до органу ФССУ на підконтрольній Україні території не є підставою для невиплати страхових платежів – КЦС ВС

Орган Фонду соціального страхування України звернувся до суду з позовом до спадкоємця про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним у частині включення до складу спадщини недоотриманої спадкодавцем суми страхової виплати.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов було задоволено з огляду на те, що за життя спадкодавець не набула права на щомісячні страхові виплати, оскільки не зверталася до робочих органів Фонду на підконтрольній владі України території і вказані грошові кошти не нараховувались, у зв’язку з чим немає правових підстав для отримання спадкоємцем страхових коштів, які до складу спадщини не входять.

Ухвалюючи постанову про скасування оскаржених судових рішень та відмовляючи в задоволенні позову, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на таке.

Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

На час виникнення спірних правовідносин ні воєнного, ні надзвичайного стану в Україні загалом, як і на окремих територіях Донецької та Луганської областей, введено не було.

Ненадання особі, яка не є внутрішньо переміщеною особою, довідки про взяття її на облік як особи, що переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО, та незвернення цієї особи до робочих груп Фонду на підконтрольній Україні території із заявою про нарахування виплат не є підставою для невиплати страхових платежів, оскільки таке право закріплене за особою положеннями Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» і може бути обмежене лише введенням воєнного чи надзвичайного стану на окремій території чи на всій території України.

Спадкодавець мала право на нарахування та виплату страхових виплат незалежно від звернення до робочих груп Фонду на підконтрольній Україні території, а тому спадкоємець відповідно до положень ст. 1227 ЦК України має право на отримання страхових виплат у порядку спадкування за законом.

Із повним текстом постанови Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 642/6946/18 можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Щодо накладення штрафу через несплату податковим агентом виплати доходу іншому платникові податків

Несплата (неперерахування) податків податковим агентом до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків є підставою для накладення штрафу згідно зі ст. 127 ПК України. Розмір штрафних санкцій визначається з урахуванням кількості разів допущених податкових правопорушень незалежно від того, чи виявлено такі порушення контролюючим органом у межах однієї перевірки.

Такий правовий висновок зробила судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом КП «Харківводоканал» до Офісу великих платників податків ДФС про скасування податкового повідомлення-рішення.

Позовні вимоги обґрунтовано безпідставністю прийняття відповідачем оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, яким нараховано штраф у розмірі 50% та 75%, як за повторне порушення, вчинене протягом 1095 днів. Позивач зазначив, що кожний факт несплати податку на доходи фізичних осіб до або під час виплати заробітної плати за період з 1 липня 2013 року по 31 грудня 2014 року, який встановлений у межах однієї перевірки, не може розцінюватись окремим порушенням, а наступний факт – як повторність такого порушення. Повторність може мати місце лише у випадку, якщо після проведеної перевірки прийнято податкове повідомлення-рішення, в межах 1095 днів буде знову проведена перевірка за інший період і встановлено аналогічне порушення, яке розцінюється як повторність.

Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог з таких підстав.

Відповідно до ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу та сплатити його до бюджету до або під час виплати доходу. У разі якщо оподатковуваний дохід нараховується, але не виплачується, ПДФО необхідно перерахувати до бюджету в місячний термін, наступний за останнім днем місяця, у якому відбулося таке нарахування (підпункти 168.1.2, 168.1.5 ПК України). Згідно з підпунктом 168.1.4 цього Кодексу у випадку виплати доходу готівкою з каси підприємства податок сплачується (перераховується) до бюджету протягом банківського дня, що настає за днем такого нарахування (виплати, надання).

Податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб – це юридична особа, яка зобов'язана нараховувати, утримувати та сплачувати податок до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення норм ПК України (підпункт 14.1.180 ПК України).

Суд зазначив, що у разі вчинення платником податків двох або більше порушень законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, штрафні (фінансові) санкції (штрафи) застосовуються за кожне вчинене разове та триваюче порушення окремо (ч. 1 ст. 115 ПК України).

Ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податків платником податків, у тому числі податковим агентом, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 25 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету (п. 127.1 ст. 127 ПК України).

Ті самі дії, вчинені повторно протягом 1095 днів, тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.

Дії, передбачені абз. 1 цього пункту, вчинені протягом 1095 днів втретє та більше,  тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 75 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.

Отже, приписами ст. 127 ПК України встановлено відповідальність платника податків, в тому числі й на податкового агента, саме за несплату (неперерахування) податків до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, при чому відповідність розміру штрафних санкцій за вчинення такого порушення визначається (обчислюється) з кількості разів допущених таких порушень протягом певного періоду часу. Кожний встановлений контролюючим органом факт несплати податку до або під час виплати доходу є податковим правопорушенням. Кваліфікуючою ознакою податкового правопорушення є повторність вчинення відповідного діяння, яке встановлюється у разі вчинення особою кількох правопорушень.

Судова палата зазначила, що кваліфікуючою ознакою для застосування  відповідальності згідно зі ст. 127 ПК України в цьому спорі є порушення  саме податковим агентом встановлених правил щодо утримання податку у джерела виплати доходу. Джерелом виплати доходу є заробітна плата, з якої податковим агентом утримано податок на доходи фізичних осіб, але не перераховано у встановлені терміни до бюджету.

Постанова Верховного Суду у справі № 820/11382/15.

Хотите получать уведомление на ваш email, когда мы опубликуем новые статьи?

также следить за обновлениями сайта можно в Facebook Instagram Twitter Viber Telegram

Горячие предложения

Bookeeper

295 грн. в месяц

Онлайн бухгалтерия

для ФОП и малого бизнеса

первые 30 дней бесплатно!

Пошук юристів і держорганізацій по великих містах

© 2006–2020

ООО «Простобанк Консалтинг»

Код ЄДРПОУ: 35454764

Адрес и телефон «Простобанк Консалтинг»

Email: info@prostobank.com