Огляд правових позицій Верховного Суду за грудень, 2025

Знайомимо с найцікавішими позиціями найвищої судової інстанції.

1. Суд не визнає за депутатами рф функціонального імунітету

Депутати державної думи рф не мають функціонального імунітету ratione materiae від кримінальної юрисдикції України у випадках вчинення міжнародних злочинів, порушень норм jus cogens, зокрема злочину агресії, воєнних злочинів, геноциду, та інших злочинів – такого висновку дійшов ВС.

У цьому кримінальному провадженні суди попередніх інстанцій визнали винуватим і засудили депутата державної думи федеральних зборів рф за ч. 3 ст. 110 КК України за те, що він, за попередньою змовою групою осіб, вчинив умисні дії з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, які призвели до загибелі людей та інших тяжких наслідків, а саме підтримав ратифікацію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу між рф і так званими Донецькою та Луганською народними республіками. У касаційній скарзі захисник стверджував, що підзахисний є посадовою особою рф, а тому користується імунітетом ratione materiae від здійснення іноземної кримінальної юрисдикції.

Залишаючи без зміни рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд вказав, що суди попередніх інстанцій не встановили наявності в обвинуваченого імунітету, який би унеможливлював розгляд цього кримінального провадження національним судом. Функціональний імунітет ratione materiae не застосовується до посадових осіб іноземної держави щодо несення кримінальної відповідальності у третій державі у випадках вчинення міжнародних злочинів, порушень норм jus cogens. Тобто депутати державної думи рф не мають функціонального імунітету ratione materiae від кримінальної юрисдикції України у випадках вчинення міжнародних злочинів, порушень норм jus cogens, зокрема злочину агресії, воєнних злочинів, геноциду, та інших злочинів, що порушують суверенітет і територіальну цілісність України та пов’язані з порушенням норм jus cogens. Україна може поширювати свою кримінальну юрисдикцію на громадян рф, зокрема депутатів державної думи рф, серед іншого, в частині притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, передбачені розд. І «Злочини проти основ національної безпеки України» та розд. XX «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» КК України.

Реалізація вказаних прав та обов’язків відображена у ст. 8 КК України, відповідно до якої іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили кримінальні правопорушення за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Постанова ККС ВС від 11 грудня 2025 року у справі № 686/6637/23 (провадження № 51-1980км25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/132611452.

2. Відмова у наданні відпустки без збереження є правомірною.

Відсутність на роботі працівника, який має статус внутрішньо переміщеної особи, який є заброньованим і залучений до виконання мобілізаційного завдання, після отримання обґрунтованої відмови в наданні відпустки без збереження заробітної плати є правомірною підставою для звільнення такого працівника за прогул – КЦС ВС

У період дії воєнного стану роботодавець має право відмовити працівнику, який набув статусу внутрішньо переміщеної особи, у наданні відпустки без збереження заробітної плати, якщо такий працівник залучений до виконання мобілізаційного завдання. Невихід такого працівника на роботу після відмови роботодавця в наданні відпустки є прогулом без поважних причин, що є підставою для звільнення відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

У справі, що переглядалася, позивач звернувся до суду з вимогами про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що перебував у трудових відносинах із відповідачем і працював водієм. У травні 2024 року його було взято на облік як внутрішньо переміщену особу у зв’язку з переміщенням у межах області. Після цього він звернувся до роботодавця із заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати на визначений період, однак у її наданні було відмовлено, а повторна заява залишилася без відповіді.

Попри подані заяви роботодавець видав наказ про звільнення позивача за прогул без поважних причин. Позивач вважав таке звільнення незаконним, оскільки відповідач порушив вимоги ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», не надавши за його заявою відпустку без збереження заробітної плати, яка підлягала наданню в обов’язковому порядку.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що відмова роботодавця у наданні відпустки без збереження заробітної плати позивачу, який є заброньованим від мобілізації у зв'язку із залученням до виконання мобілізаційного завдання, відповідає вимогам ч. 2 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Відсутність позивача на роботі після обґрунтованої відмови роботодавця в наданні такої відпустки без надання допустимих доказів поважності причин відсутності була підставою для його звільнення за прогул.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, КЦС ВС сформулював таку правову позицію.

Відповідно до положень ст. 139 КЗпП України працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і  технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Установивши, що позивач допустив прогул без поважних причин, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що звільнення позивача з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, є законним, у зв’язку із чим правильно відмовив у позові.

КЦС ВС звернув увагу на те, що згідно із ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець у період дії воєнного стану зобов'язаний в обов'язковому порядку надати працівнику, який набув статусу внутрішньо переміщеної особи, відпустку без збереження заробітної плати за його заявою на термін, який не перевищує 90 календарних днів.

Водночас відповідно до частини другої цієї статті, роботодавець має право відмовити працівнику в наданні такої відпустки, якщо працівник залучений до виконання робіт на об'єктах критичної інфраструктури, робіт з виробництва товарів оборонного призначення або до виконання мобілізаційного завдання (замовлення). При цьому встановлено, що позивачу було відомо про відмову в наданні йому відпустки та про наслідки невиходу на роботу.

У такому разі відмова роботодавця є правомірною, а невихід працівника на роботу після отримання відповіді про відмову в наданні відпустки без поважних причин становить прогул і є законною підставою для звільнення за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Постанова КЦС ВС від 3 грудня 2025 року у справі № 744/629/24 (провадження № 61-3024св25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/132356007.

3. Позивачі звільняються від сплати судового збору проти держави-агресора, але не її господарюючих суб’єктів.

Законодавча норма про звільнення від судового збору позивачів за позовом до держави-агресора не поширюється на справи за позовами до господарюючих суб’єктів, навіть якщо вони пов’язані з державою-агресором, замінюють чи доповнюють її – КГС ВС

Законодавча норма про звільнення позивача від сплати судового збору стосується лише позивачів у справах за позовами, пред’явленими безпосередньо державі-агресору.

Такий висновок зробив КГС ВС.

За обставинами справи Товариство звернулося до господарського суду з позовом до ПАТ «Газпром», ТОВ «Газпром Капітал», Міжнародної компанії ТОВ «Газпром Інтернешнл Лімітед» про стягнення коштів за шкоду, заподіяну майну, відповідно до судового рішення у справі № 911/2396/22, солідарно з Російської Федерації та зазначених товариств.

Суд першої інстанції залишив позов без розгляду, з чим погодився апеляційний господарський суд, оскільки позивач у встановлений строк не усунув недоліків позовної заяви і не подав доказів сплати судового збору у визначеному судом розмірі, посилаючись за підстави звільнення від його сплати.

Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про залишення позову без розгляду, вказавши на власне помилкове тлумачення скаржника п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

За змістом зазначеної норми позивачі звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв’язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

КГС ВС зауважив, що звільнення від сплати судового збору за цією нормою стосується лише позивачів у справах за позовами, пред’явленими безпосередньо державі-агресору. Зазначена норма має пряме застосування, її дія не поширюється на справи, у яких відповідачами є господарюючі суб’єкти, навіть якщо вони пов’язані з державою-агресором, замінюють чи доповнюють її.

Отже, якщо позивач як відповідачів визначає господарюючих суб’єктів, а не саму державу-агресора, це не свідчить про наявність підстави для звільнення його від сплати судового збору, оскільки приписи вказаної норми такої умови не передбачають.

Постанова КГС ВС у справі № 911/591/25 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/131807246.

4. Сторінка в соцмережі може бути прирівняна до ЗМІ

Якщо власник ФБ-сторінки не обмежив доступ до неї, то інформація на ній є загальнодоступною, отже поширення на ній дописів із символікою комуністичного тоталітарного режиму може утворювати склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 436-1КК.

Якщо власник сторінки в мережі «Фейсбук» не обмежив доступ до неї, то інформація на цій сторінці є загальнодоступною для необмеженого кола осіб, отже поширення користувачем на цій сторінці дописів із символікою комуністичного тоталітарного режиму може утворювати склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 436-1 КК України – ККС ВС.

У цьому кримінальному провадженні місцевий суд визнав винуватим і засудив обвинуваченого за ч. 2 ст. 436-1, ч. 1 ст. 436-2 КК, за те, що він поширив на власних сторінках у мережах «Фейсбук» та «Вконтакте» понад 15 дописів із символікою комуністичного тоталітарного режиму. За результатом поширення цих публікацій та розміщення відповідних коментарів на сторінці в соціальній мережі «Фейсбук» та каналі на платформі «Ютуб» інформація стала доступною для ознайомлення та прочитання аудиторією, яка охоплює вказані сторінки у соціальних мережах. Апеляційний суд змінив цей вирок, перекваліфікував дії обвинуваченого із ч. 2 на ч. 1 ст. 436-1 КК України, вказавши, що пости та дописи в соціальній мережі «Фейсбук» не можна віднести до ЗМІ, оскільки вони не мають усіх ознак ЗМІ, встановлених у Законі України «Про медіа». У касаційній скарзі прокурор вказує, що суд апеляційної інстанції безпідставно дійшов висновку про відсутність у діях обвинуваченого кваліфікуючої ознаки – використання ЗМІ.

Скасовуючи ухвалу апеляційного суду та призначаючи новий розгляд у суді апеляційної інстанції, Верховний Суд вказав, що апеляційний суд ретельно не проаналізував закони України «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», в редакції, яка діяла на час вчинення інкримінованого кримінального правопорушення. Не зважив, що після набрання чинності Законом України «Про медіа» 31 березня 2023 року, положеннями якого обґрунтував свої висновки, відповідні зміни до КК України, зокрема до ст. 436-1 Кодексу, щодо застосування терміна «ЗМІ» внесені не були.

Крім того, апеляційний суд залишив поза увагою те, що соціальні мережі та платформи «Фейсбук», «Ютуб» є загальнодоступними, спрощують комунікацію, дозволяють поширювати певну інформацію необмеженому колу осіб, спосіб такого поширення інформації розрахований на масове сприйняття, а соціальна мережа «Фейсбук» діє в інтернет-просторі й інформація на сторінках її користувачів, якщо власник сторінки не обмежив доступ до неї, є загальнодоступною, отже ця соціальна мережа є засобом, за допомогою якого така інформація поширюється серед необмеженого (невизначеного) кола осіб.

Постанова ККС ВС у справі № 639/1077/23 (провадження № 51-184км25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/131853014.

5. Звернення військовослужбовця, який самовільно залишив місце служби, до військової спеціалізованої прокуратури з проханням вирішити питання щодо подальшого проходження ним служби свідчить про припинення злочину, передбаченого ст. 407 КК України

У цьому кримінальному провадженні місцевий суд визнав військовослужбовця винуватим і засудив за ч. 5 ст. 407 КК України за самовільне залишення місця служби без поважних причин. Суд першої інстанції на підставі ст. 75 КК України звільнив засудженого від відбування заходу примусу з випробуванням. Апеляційний суд скасував цей вирок у частині призначеного покарання й ухвалив новий вирок, яким призначив засудженому за ч. 5 ст. 407 КК України покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. У касаційній скарзі захисник стверджував, що апеляційний суд неправомірно погіршив становище засудженого, не додержав приписів ч. 2 ст. 5 КК України і не врахував факту вчинення злочину до набрання чинності Законом України від 13 грудня 2022 року № 2839-IX «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо особливостей несення військової служби в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці», котрим заборонено застосування ст. 75 КК України за злочини, передбачені ст. 407 КК України.

Скасовуючи вирок апеляційного суду і призначаючи новий розгляд у суді апеляційної інстанції, Верховний Суд вказав, що, за матеріалами кримінального провадження, засуджений до того, як повідомив у травні 2023 року ТУ ДБР про самовільне залишення місця служби, із цього ж приводу 15 серпня 2022 року звернувся до спеціалізованої прокуратури у сфері оборони. За змістом представленого в справі звернення засудженого, він виклав обставини залишення військової частини і просив вирішити питання щодо подальшого проходження військової служби. Згідно з повідомленням Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку від 12 жовтня 2022 року подану заяву для розгляду було скеровано до Донецького зонального відділу. Наведені документи долучено до справи в ході судового розгляду, їх належність і допустимість сторони не оспорювали.

Такі фактичні дані, попри те, що мають значення і впливають на загальну справедливість ухваленого судового рішення, не отримали належної оцінки за наслідками апеляційного провадження. У новому вироку не міститься переконливих аргументів, які без сумніву доводили б, що факт звернення військовослужбовця до органів прокуратури 15 серпня 2022 року не тягне жодних правових наслідків, зважаючи також на роз’яснення, опубліковані на офіційному вебсайті Міністерства оборони України, за якими з питань наміру повернутися на службу військовий може звернутися, у тому числі, до військової спеціалізованої прокуратури. Звідси випливає, що не є безспірними висновки апеляційного суду щодо закінчення (припинення) злочину після набрання чинності Законом № 2839-IX.

Постанова ККС ВС у справі № 473/3261/23 (провадження № 51-895км25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/131853064.