Огляд судової практики. Березень, 2021 05.04.2021

Prostopravo знайомить читачів з рішеннями Верховного Суду, ухваленими за результатами розгляду окремих справ у березні 2021 року. // 05.04.2021

Про вимоги, які пред’являються до форми заповіту

Районний суд відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним заповіту, складеного у 2006 році, оскільки допущені при його складенні недоліки не є суттєвими та не свідчать про його нікчемність.

Апеляційний суд змінив це рішення в частині мотивів відмови у задоволенні позову, вказавши, що в силу положень ч. 1 ст. 1257 ЦК України заповіт є нікчемним, оскільки має вади в його посвідченні, а саме попри те, що його складено машинописним текстом (друкарська машинка на завчасно підготовленому бланку), заповідачеві не було зачитано його заповідальне розпорядження вголос. Отже, такий заповіт не створює жодних правових наслідків, а тому визнання його недійсним є неефективним способом захисту порушених прав позивача.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.

Обов’язок посадових осіб органу місцевого самоврядування зазначати в заповіті перед його підписанням про прочитання заповіту заповідачем уголос (у випадку складення такого заповіту відповідною посадовою особою зі слів заповідача) введено з набранням 2 грудня 2011 року чинності Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5, який не діяв станом на момент посвідчення заповіту.

Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994  року № 22/5, у редакції, чинній на момент складання заповіту, зокрема, у п. 33 передбачала посвідчення посадовою особою виконавчого комітету заповітів дієздатних громадян, складених відповідно до вимог ЦК України і особисто поданих ними посадовій особі виконавчого комітету.

Тобто вказаною Інструкцією не передбачалось повноважень посадової особи органу місцевого самоврядування на прохання особи записати заповіт з її слів  власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Такі посадові особи лише посвідчували заповіти, що особисто подавались і складались дієздатними громадянами, які зверталися до виконавчого комітету за вчиненням відповідної нотаріальної дії.

Оспорюваний заповіт, складений у письмовій формі із зазначенням дати та часу, особисто підписаний заповідачем, посвідчений секретарем сільської ради як уповноваженою на вчинення такої нотаріальної дії особою органу місцевого самоврядування.

Текст заповідального розпорядження складено від першої особи, що свідчить про складання заповіту особисто заповідачем. Заповіт власноручно підписано заповідачем у присутності секретаря сільської ради, який у свою чергу вчинив нотаріальну дію щодо посвідчення поданого йому заповіту, що не викликало необхідності зачитувати заповідачем вголос складений і підписаний ним заповіт, як передбачено ч. 2 ст. 1248 ЦК України. 

Постанова Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 692/1164/18 (провадження № 61-14767св20).

Що має врахувати суд, визначаючи, чи є студент духовного навчального закладу суб’єктом кримінального правопорушення щодо ухилення від призову на строкову військову службу

Засуджений за ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК України) подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів. Як установили суди, особа, перебуваючи на військовому обліку, отримала під розпис повістку, згідно з якою була зобов’язана з’явитися до військового комісаріату для відправлення на обласний збірний пункт, однак не прибула у визначений час до військового комісаріату і не повідомила про причини неприбуття.

На думку засудженого, в його діях немає складу кримінального правопорушення. У касаційній скарзі він вказав, що оскільки навчався у вищому духовному навчальному закладі з денною формою навчання, то згідно з абз. 4 ч. 8 ст. 17 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» мав право на відстрочку від призову на строкову військову службу, а отже не був субʼєктом інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Як зазначено в постанові ККС ВС, визнаючи особу винуватою, суд указав, що суб’єкт кримінального правопорушення, передбаченого ст. 335 КК України, –спеціальний. Відповідно до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» суб’єктами ухилення від призову на строкову військову службу можуть бути тільки придатні для цього за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу. За змістом ст. 17 вказаного Закону відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття освіти на весь період навчання надається громадянам призовного віку, які навчаються у середніх або вищих навчальних закладах. Статтею 24 Закону України «Про вищу освіту» передбачено обов’язкове ліцензування освітньої діяльності. Оскільки теологічна семінарія не проходила процедуру ліцензування, то навчання в цьому духовному навчальному закладі не дає права на відстрочку від призову на строкову військову службу.

Колегія суддів касаційного суду не погодилася з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Як видно з матеріалів провадження, особа вступила до теологічної семінарії і на час вчинення інкримінованого їй діяння навчалася на першому курсі денного відділення на базі релігійної організації. Водночас суд не врахував, що духовний навчальний центр є не освітнім закладом, а релігійною організацією і його діяльність регулюється не Законом України «Про вищу освіту», а спеціальним законом – Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Частиною 8 ст. 17 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» передбачено, що відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття освіти на весь період навчання надається громадянам призовного віку, які навчаються у закладах середньої або вищої духовної освіти з денною формою навчання.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби.

Отже, суд першої інстанції всупереч вимогам ст. 374 КПК України не навів мотивів неврахування окремих доказів, наданих стороною захисту на підтвердження невинуватості особи, і витлумачив Закон України «Про вищу освіту» у спосіб, який не відповідає його точному змісту.

Колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що касаційна скарга засудженого підлягає частковому задоволенню, а вирок суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду – скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції. Крім того, касаційний суд звільнив обвинуваченого з виправного центру.

ККС ВС вказав, що під час нового розгляду суду необхідно належним чином дослідити всі докази у справі, перевірити, з якого часу зареєстрований духовний навчальний заклад, у якому навчалася особа, та чи мав останній право, передбачене ст. 17 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», на відстрочку від призову на строкову військову службу, і залежно від установленого прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Постанова ККС ВС у справі № 867/1398/19 (провадження № 51-3353км20).

Про визначення розміру статутного капіталу ТОВ та розмірів часток учасників товариства

Компанія «Зафорпо Венчурс Лімітед» звернулася з позовом до ТОВ «Кримська водочна компанія», Компанії «І-Бі-Сі Істерн Беверіж Кампані Лімітед», у якому просила: визнати право власності (та визначити розмір частки) позивача на 100 % частки у статутному капіталі ТОВ; визначити розмір статутного капіталу ТОВ, 100 % якого належить позивачеві. ТОВ проти позову заперечувало, стверджуючи, що відповідно до відомостей про юридичну особу, які містяться в ЄДРЮОФОПГФ, єдиним учасником товариства є Компанія «Істерн Беверідж Компані С.А.»(діяльність якої припинена). Відповідач-2 позов визнав.

Господарський суд рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, відмовив у задоволенні позову.

КГС ВС рішення судів попередніх інстанцій скасував у частині відмови в задоволенні позову щодо визначення розміру статутного капіталу ТОВ та розміру часток учасників у такому товаристві, ухваливши у цій частині нове рішення – про задоволення позову; визначив, що розмір частки Компанії у статутному капіталі ТОВ становить 100,00 %. У частині відмови в задоволенні позову щодо визнання права власності Компанії на частку в статутному капіталі товариства суд постановив залишити рішення без змін.

Колегія суддів КГС ВС виходила з такого.

Суд першої інстанції встановив, що позивач є власником 100 % частки статутного капіталу ТОВ на підставі договору, укладеного між позивачем та відповідачем-2, який придбав цю частку в Компанії «Істерн Беверідж Компані С.А.». Чинне законодавство, як на момент укладення договору купівлі-продажу частки між Компанією «Істерн Беверідж Компані С.А.» та відповідачем-2, так і на момент укладення договору з позивачем у справі, не визначало, що продавець частки у статутному капіталі товариства має право продати її стороннім особам лише за умови вчинення державним органом реєстраційної дії щодо внесення змін у відомості про таку особу як учасника товариства.

Право власності на частку в статутному капіталі ТОВ у третьої особи виникає з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Закон не пов’язує момент виникнення права участі у ТОВ з моментом державної реєстрації відповідних змін у складі учасників ТОВ.

Правові наслідки невнесення відповідних відомостей щодо змін у складі учасників товариства до ЄДРЮОФОПГФ, що визначені ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», стосуються правовідносин у спорі юридичної особи з третіми особами. Натомість у ч. 5 ст. 89 ЦК України передбачено, що юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

Вичерпний перелік способів захисту учасників ТОВ / ТДВ міститься у ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань», норми якого є спеціальними для зазначених товариств. Належним способом захисту у цьому разі є позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства.

Позовна вимога про визнання права власності на частку в статутному капіталі товариства не є належним та ефективним способом захисту.

Із текстом постанови КГС ВС у справі № 911/1149/19 можна ознайомитися за посиланням.

Про порядок оскарження в апеляційному порядку ухвал щодо зустрічного забезпечення

Районний суд, з ухвалою якого погодився апеляційний суд, задовольнив заяву про забезпечення позову про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора.

Відповідач подав заяву про зустрічне забезпечення, однак районний суд відмовив у її задоволенні.

Апеляційний суд це судове рішення скасував і задовольнив заяву відповідача про зустрічне забезпечення, зобов’язавши позивача внести грошові кошти на депозитний рахунок суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду, направив справу для розгляду до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження, зробивши такі правові висновки.

Відкриваючи касаційне провадження в цій справі, Верховний Суд виходив із такого.

Перелік судових рішень, що можуть бути оскаржені в касаційному порядку, наведений у ч. 1 ст. 389 ЦПК України.

Якщо суд апеляційної інстанції скасував ухвалу суду першої інстанції та виніс постанову, якою вчинив дію, що передбачена в переліку дій, за наслідками вчинення яких ухвали суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, зазначеному в п. 3 ч. 1 ст. 389 ЦПК України, така постанова є об’єктом касаційного оскарження.

Задовольняючи заяву про зустрічне забезпечення, апеляційний суд виходив із того, що відповідно до ч. 3 ст. 154 ЦПК України вжиття заходів зустрічного забезпечення є не диспозитивним правом суду, а його обов’язком незалежно від майнового стану відповідача.

Проте з таким висновком Верховний Суд не погодився.

У п. 5 ч. 1 ст. 353 ЦПК України визначено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо зустрічного забезпечення або зміни чи скасування зустрічного забезпечення.

Разом із тим ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про зустрічне забезпечення не може бути оскаржена в апеляційному порядку до ухвалення рішення суду по суті спору й окремо від цього рішення. Тобто оскарження такої ухвали в апеляційному порядку можливе разом із рішенням суду по суті спору.

При цьому однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є принцип верховенства права, який, серед іншого, передбачає, що суди мають правомірно, тобто з дотриманням норм матеріального та процесуального права, використовувати надані їм повноваження, тому Верховний Суд погодився з доводами касаційної скарги, що апеляційний суд при ухваленні оскарженої постанови не був «судом, встановленим законом», тобто вийшов за межі своїх повноважень.

Враховуючи, що заявник обґрунтовував свою касаційну скаргу, у тому числі, й порушенням судом вимог ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову  суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження, оскільки Верховним Судом установлено, що суд апеляційної інстанції неправомірно відкрив апеляційне провадження щодо перегляду ухвали, яка не може бути самостійним об’єктом оскарження.

Постанова Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 439/1347/19 (провадження № 61-17580св20).

Щодо повноважень місцевих органів влади у сфері розміщення реклами

Який орган є належним дозвільним органом під час надання дозволу на розміщення зовнішньої реклами у м. Києві та за яких умов унаслідок застосування принципу мовчазної згоди у суб’єкта господарювання виникає право на здійснення дозвільної господарської діяльності – ключові правові питання у справі, яку розглянув Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду.

Суть спору полягає в тому, що Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листами повідомив рекламне агентство (позивача) про прийняття наказу, яким йому відмовлено у встановленні пріоритету на місця розташування рекламних засобів через невідповідність поданих документів вимогам законодавства у сфері реклами.

Агентство звернулося до суду з позовом, у якому просило зобов’язати виконавчий орган Київської міської ради (Київську міську державну адміністрацію) ухвалити рішення (розпорядження) про надання йому (позивачеві) дозволів на розміщення зовнішньої реклами за принципом мовчазної згоди відповідно до поданих заяв та отриманих описів за 27 адресами.

Позивач обґрунтував свої вимоги тим, що належним дозвільним органом є виконавчий комітет Київської міської ради, а не Департамент містобудування та архітектури. Оскільки КМДА не ухвалювала рішення про відмову у видачі дозволу, то він (позивач) набув право на розміщення зовнішньої реклами за принципом мовчазної згоди відповідно до поданих заяв.

Судова палата КАС ВС дійшла висновку, що дозволи на розміщення зовнішньої реклами у м. Києві надає Київська міська державна адміністрація і саме вона є належним дозвільним органом у розумінні ст. 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». КМДА не має права делегувати свої повноваження, визначені законом, іншим органам. Відповідно, рішення про надання дозволу або відмову у його наданні зобов’язана ухвалювати саме Київська міська державна адміністрація.

Отже, підписані заступником директора Департаменту містобудування та архітектури КМДА листи про відмову в наданні пріоритету і відповідний наказ не можуть вважатися рішеннями про надання чи відмову в наданні дозволу на розміщення реклами. Неприйняття рішення про відмову в наданні дозволу належним дозвільним органом (КМДА) свідчить про його протиправну бездіяльність.

Водночас сама лише бездіяльність (неприйняття рішення у встановлений строк) не є достатньою підставою для застосування принципу мовчазної згоди.

Колегія суддів нагадала, що Верховний Суд уже сформулював правовий висновок про те, що закріплені в законодавстві гарантії прав суб’єктів приватного права (зокрема, можливість застосування принципу мовчазної згоди), не повинні використовуватися для легалізації триваючого правопорушення або здійснення незаконної діяльності (справа № 826/2810/17).

Відповідач у справі зазначив, що позивачеві було відмовлено у встановленні строку дії пріоритетів із підстав невідповідності поданих документів вимогам законодавства у сфері розміщення реклами. Цей наказ позивач у справі не оспорював і, відповідно, його правомірність суди не перевіряли.

З огляду на те, що підстави відмови у встановленні пріоритету залишилися неспростованими, суд має підстави вважати, що подані документи не відповідали вимогам законодавства. Тож у позивача не виникло право на здійснення господарської діяльності із розміщення зовнішньої реклами внаслідок застосування принципу мовчазної згоди.

Постанова Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 826/9746/17 (адміністративне провадження № К/9901/63276/18).


Горячие предложения

Кредиты на карту

более 30 онлайн-сервисов!

Ставка - от 0.01%

Срок - до 180 дней

Сумма - до 20 000 грн.

Документы - паспорт и код

Bookeeper

295 грн. у місяць

Онлайн бухгалтерія

для ФОП і малого бізнесу

перші 30 днів безкоштовно!

Хочете отримувати повідомлення на ваш email, коли ми опублікуємо нові статті?

також стежити за оновленнями сайту можна в Facebook Instagram Twitter Viber Telegram

Пошук юристів і держорганізацій по великих містах