Огляд судової практики. Червень, 2021 року

Редакція сайту підготувала новий юридичний огляд на 29.06.2021

Prostopravo розповідає про рішення Верховного Суду, прийняті за результатами розгляду справ у червні 2021 року.

Декларація про доходи та майновий стан не є офіційним документом

Захисник звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на вирок апеляційного суду щодо особи, засудженої за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 190, ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358 КК України.

Орган досудового розслідування обвинувачував жінку в тому, що у 2014 році вона виготовила офіційний документ – декларацію про доходи та майновий стан осіб, які звернулися за призначенням усіх видів соціальної допомоги, у який внесла неправдиві відомості (не вказала, що її чоловік володіє мінітрактором). Подавши неправдиву декларацію, вона шляхом обману заволоділа коштами, виплаченими у вигляді державної соціальної допомоги. У такий самий спосіб у 2015 році жінка повторно не вказала у двох деклараціях інформацію про мінітрактор та шляхом обману заволоділа коштами.

Місцевий суд виправдав особу у зв’язку з відсутністю в її діях складу злочину. Суд апеляційної інстанції скасував виправдувальний вирок і засудив особу за вчинені злочини.

ККС ВС скасував вирок апеляційного суду, а кримінальне провадження закрив.

Щодо обвинувачення за ст. 358 КК України касаційний суд вказав, що декларація, про яку йдеться в цій справі, є документом, який особа складає і надає від себе особисто, а не як особа, якій державою делеговані повноваження видавати або посвідчувати офіційні документи. Отже, декларація не містить ознак документа, передбаченого ст. 358 КК України.

Стосовно обвинувачення за ст. 190 КК України ККС ВС зазначив, зокрема, про те, що в контексті отримання соціальної допомоги для встановлення шахрайства стороні обвинувачення недостатньо довести, що під час звернення за соціальною допомогою особа повідомила відповідному органу недостовірні відомості. Необхідно довести, що їх недостовірність стала безпосередньою причиною призначення особі такої допомоги.

Сторона обвинувачення доводила, що особа не задекларувала трактор як другий транспортний засіб у значенні п. 10 Порядку отримання соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року № 250. Однак, як свідчать матеріали справи, другий транспортний засіб – автомобіль – сім’я особи придбала лише в грудні 2014 року, а тому на час подання декларації у володінні її сім’ї не перебувало більше одного транспортного засобу. За таких обставин відсутність інформації про трактор не могла позначитися на праві засудженої отримати відповідну соціальну допомогу, а отже, відсутність відомостей у декларації не може вважатися обманом у значенні ст. 190 КК України.

Крім того, у двох деклараціях 2015 року засуджена вказала придбаний у грудні 2014 року автомобіль, однак не вказала мінітрактора.

ККС ВС звернув увагу, що відповідно до п. 10 Порядку соціальна допомога не призначається, лише якщо обидва транспортні засоби є об’єктами оподаткування (крім тракторів на гусеничному ходу). Відповідно до законодавства згаданий мінітрактор не є об’єктом оподаткування. Отже, його наявність у користуванні сім’ї не впливала на призначення допомоги, а тому відсутність відомостей про нього в декларації також не може вважатися обманом у значенні ст. 190 КК України.

Постанова ККС ВС у справі № 556/839/17 (провадження № 51-135км20).

Приватноправовий інструментарій для захисту права, яке не порушено, не повинен використовуватися для невиконання публічних обов’язків

Районний суд відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування грошових коштів, оскільки недотримання вимог закону щодо його нотаріального посвідчення обумовлено об’єктивними, непереборними причинами – раптовою смертю дарувальника.

Апеляційний суд за наслідками розгляду апеляційної скарги обласного управління Державної фіскальної служби скасував попереднє рішення та ухвалив нове, яким залишив позов без задоволення з інших підстав: позивач не довів порушення його прав при укладенні оспорюваного правочину.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду змінив постанову апеляційного суду, виклавши її мотивувальну частину в іншій редакції, і навів таке правове обґрунтування.

Рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку оскаржило обласне управління ДФС, посилаючись на те, що оскарженим судовим рішенням порушено їхні права, оскільки грошова сума подарунка була предметом спору в адміністративній справі, в якій обласне управління ДФС брало участь як відповідач. А саме постановою окружного адміністративного суду, залишеною без змін апеляційним адміністративним судом, задоволено адміністративний позов обдарованого, скасовано податкові повідомлення-рішення (ППР) обласного управління ДФС про визначення грошового зобов’язання обдарованого з податку на доходи фізичних осіб та військового збору. При цьому судами враховано, що договір дарування визнано дійсним судом загальної юрисдикції.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду залишив без змін зазначені судові рішення, зокрема вказавши, що оскільки обдарований уклав договір дарування з родичем першого ступеня споріднення, то такий дохід оподатковується за нульовою ставкою оподаткування.

Колегія суддів КЦС ВС зазначила, що у справі, яка переглядається, позивач пред’явив позов до обдарованого, оспорюючи договір дарування грошових коштів, який у подальшому став підставою для скасування ППР щодо обдарованого в адміністративній справі.

Приватноправовий інструментарій (зокрема ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов’язків, звільнення майна з-під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних правовідносин.

У разі використання приватноправового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов’язків, звільнення майна з-під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин судове рішення стосується прав, інтересів та/або обов’язків відповідного державного органу, покликаного захищати інтереси держави у відповідних відносинах.

Між тим розгляд цієї справи відбувся без залучення до участі у справі ДФС України, а тому в задоволенні позову слід було відмовити з підстав неналежного складу учасників справи.

Постанова Верховного Суду від 9 червня 2021 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-4126св20).

Оскарження рішення органу опіки щодо місця проживання дитини, коли є відповідний спір у суді, порушує принцип процесуальної економії

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції про відмову в позові та задовольнив позов про визнання незаконним розпорядження районної державної адміністрації «Про визначення місця проживання малолітніх дітей».

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, зробивши такі правові висновки.

Законодавець визначив певний порядок вирішення батьками питання участі у виховані дитини. Так, у разі якщо мати і батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може бути вирішений органом опіки та піклування або судом. Таким чином, законодавством встановлена варіативність вирішення цього питання, тобто батьки можуть вирішити його в судовому порядку або звернутися до відповідного органу опіки та піклування. Якщо хтось із батьків не погоджується з рішенням органу опіки та піклування, він може звернутися для вирішення спору щодо визначення місця проживання дитини до суду. У цьому випадку законодавство не вимагає окремого оскарження рішення органу опіки та піклування, оскільки ч. 3 ст. 159 СК України встановлено, що суд може зупинити виконання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору.

У справі, що переглядалася, предметом оскарження було рішення органу опіки та піклування (розпорядження районної державної адміністрації «Про визначення місця проживання малолітніх дітей»).

Водночас у провадженні міського суду перебувала інша цивільна справа про визначення місця проживання дітей колишнього подружжя між тими самими сторонами.

Отже, позивач мав захищати свій інтерес під час судового розгляду у справі за зазначеними позовними вимогами, а не ініціювати окрему судову справу щодо оскарження рішення органу опіки та піклування. Це відповідає принципу процесуальної економії, відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим.

Суд першої інстанції вказав, що оскаржуване рішення органу опіки та піклування не породжує певних правових наслідків для суб’єктів відповідних правовідносин, оскільки позивач може звернутися за вирішенням спору про визначення місця проживання дитини безпосередньо до суду.

Таким чином, судом першої інстанції було обґрунтовано відмовлено в задоволенні позову, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав.

З постановою Верховного Суду від 9 червня 2021 року у справі № 370/408/19 (провадження № 61-15434св20) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

КЦС ВС роз’яснив процесуальний порядок розгляду заяви про забезпечення позову

Місцевий суд постановив ухвалу про забезпечення позву, яку залишив без змін апеляційний суд, до вирішення питання про відкриття провадження у справі.

У касаційній скарзі ставилося прохання про скасування судових рішень і відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, в якій відповідач указав на порушення місцевим судом встановленого законом процесуального порядку розгляду такої заяви та стверджував про неможливість вирішення питання щодо заяви про забезпечення позову, поданої одночасно із позовною заявою, до відкриття провадження у справі.

Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду з метою забезпечення єдності судової практики залишив касаційну скаргу без задоволення, зробивши такі правові висновки.

Забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи (ч. 2 ст. 149 ЦПК України).

Заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи, крім випадків, передбачених ч. 5 цієї статті (ч. 1 ст. 153 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 187 ЦПК України за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п’яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому ст. 185 цього Кодексу.

Заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позовної заяви, скасовуються судом також у разі: 1) неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами ч. 3 ст. 152 цього Кодексу; 2) повернення позовної заяви; 3) відмови у відкритті провадження у справі (ч. 13 ст. 158 ЦПК України).

Верховний Суд у складі ОП КЦС висловив такий висновок про застосування норми права:

• законодавець передбачив відповідний процесуальний порядок розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі;
• для розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі встановлені різні процесуальні строки: два дні та п’ять днів відповідно;
• першочерговим при надходженні на розгляд суду заяви про забезпечення позову є надання оцінки щодо порядку звернення з нею до суду, за умови дотримання якого здійснюється її розгляд по суті;
• у випадку одночасного подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову розгляд заяви про забезпечення позову не залежить від вирішення питання про відкриття провадження у справі. Законодавець не покладає обов’язку на суд відкрити провадження у справі, а тільки вже потім вирішувати питання про забезпечення позову;
• у разі повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі передбачений процесуальний механізм скасування заходів забезпечення позову.

Із постановою Верховного Суду від 14 червня 2021 року у справі № 308/8567/20 (провадження № 61-3480сво21у) можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Про момент настання непрацездатності особи з інвалідністю з дитинства, розглянувши спадковий спір

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності на обов’язкову частку у спадковому майні, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивачка не довела, що була особою з інвалідністю на момент відкриття спадщини, а становлення їй другої групи інвалідності з причиною «інвалід з дитинства» вже після смерті батька не є підставою для визнання її непрацездатною на момент відкриття спадщини.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував рішення судів попередніх інтанцій та визнав за позивачкою право власності на 1/2 частину спадкової квартири, зробивши такі правові висновки.

Згідно із ч. 1 ст. 1241 ЦК України, зокрема, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Визначаючи, чи є особа з інвалідністю з дитинства такою, що має право на обов’язкову частку у спадковому майні, необхідно враховувати не самий лише факт установлення особі інвалідності, а момент її настання, оскільки чинне законодавство пов’язує набуття особою інвалідності з дитинства не з відповідним висновком компетентного органу, а зі стійким розладом функцій організму особи.

Зазначаючи, що причиною інвалідності позивачки є інвалідність з дитинства, Медико-соціальна експертна комісія підтвердила, що інвалідність настала у дитинстві заявника, тому обґрунтованим є висновок, що на момент відкриття спадщини позивачка була особою з інвалідністю з дитинства. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що позивачка перебуває на обліку в обласній психіатричній лікарні з 1991 року, а у 2012 році висновком МСЕК їй встановлено другу групу інвалідності, причиною інвалідності є інвалідність з дитинства (тобто такий стійкий розлад функцій організму позивачки настав до досягнення нею вісімнадцятирічного віку).

Враховуючи конкретні обставини справи та особливості статусу позивачки, Верховний Суд наголосив, що вона станом на день відкриття спадщини була непрацездатною в силу стану свого здоров’я, такий її стан відповідним висновком підтверджено ретроспективно, тобто встановлено за минулий період, оскільки визначено, що особа отримала інвалідність у дитинстві, відповідно, перебувала в такому стані до досягнення повноліття, що й спричинило її непрацездатність після досягнення повноліття.

Також Верховний Суд наголосив, що вирішальним у визначенні, чи була особа працездатною на момент відкриття спадщини, є не те, чи могла фізично особа працювати, а те, чи належала вона до категорії працездатних осіб. Той факт, що спадкоємиця на момент відкриття спадщини була особою з інвалідністю, підтверджує, що вона згідно зі ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» є непрацездатною особою відповідно до закону.

Постанова Верховного Суду у справі № 159/4322/14-ц (провадження № 61-12870св19).