Огляд судової практики грудень 2019 02.01.2020

Prostopravo знайомить читачів з рішеннями Верховного Суду, прийнятими за результатами розгляду справ у грудні 2019 року. // 02.01.2020

Щодо розмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого та вбивства через необережність 

Особа, засуджена за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, зокрема, просила змінити судові рішення щодо неї, перекваліфікувавши її дії на ч. 1 ст. 119 КК України та призначивши покарання із застосуванням положень ст. 75 цього Кодексу (звільнення від відбування покарання з випробуванням). Свої вимоги засуджений мотивував тим, що суди неправильно кваліфікували його дії за ч. 2 ст. 121 КК України, оскільки умислу на спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень у нього не було.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі ВС змінила вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів, зокрема, перекваліфікувавши дії особи з ч. 2 ст. 121 на ч. 1 ст. 119 КК України, зважаючи на таке.

За нормативним визначенням умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК України) з об’єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на здоров’я іншої людини, наслідками у вигляді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та причинним зв’язком між указаним діянням та наслідками, а із суб’єктивної сторони − умисною формою вини (прямим або непрямим умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти тяжкої шкоди здоров’ю потерпілого, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання (ст. 24 КК України). Кримінальна відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК України настає за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість) або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії залежно від наслідків слід розглядати як убивство через необережність чи заподіяння необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження і кваліфікувати за ст. 119 КК України чи ст. 128 КК України.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, було не безпосереднім наслідком заподіяного засудженим удару в ділянку голови потерпілого, а результатом падіння останнього й удару головою об тверду поверхню, чого засуджений хоч і не передбачав, але повинен був і міг передбачити.

Отже, в конкретному випадку мало місце не умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, а вбивство, вчинене через необережність, у зв’язку з чим дії особи підлягають перекваліфікації з ч. 2 ст. 121 на ч. 1 ст. 119 КК України із призначенням йому покарання у межах санкції цього кримінального закону.

З повним текстом постанови у справі № 750/3256/17 можна ознайомитися за посиланням.

Право власності набуте правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність його набуття не встановлена судом

Під час обшуку в будинку позивача правоохоронці вилучили 80 тис. доларів США. Ухвали про арешт грошей він не отримував, тож звернувся до слідчого з клопотанням про їх повернення, але відповіді не отримав. Пізніше стало відомо, що вилучені гроші викрали з кабінету слідчого.

Суд першої інстанції задовольнив позов, стягнув на користь позивача з Державної казначейської служби України 2 146 400 грн (еквівалент 80 тис. доларів США за курсом НБУ).

Апеляційний суд це рішення скасував та відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач не надав беззаперечних доказів, що вилучені кошти є його власністю. Кошти та інші речі були вилучені під час обшуку іншої особи (зятя позивача, який проживав у будинку), а тому могли підлягати поверненню саме їй.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За відсутності підстав для застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК України у випадках заподіяння шкоди, зокрема, органом, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування,  діють правила ч. 6 цієї статті і завдана шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто відповідно до статей 1173, 1174 ЦК України.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії чи бездіяльність цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між ними, довести наявність цих умов має позивач. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Суди встановили, що кошти вилучені у житловому приміщенні, яке належало позивачеві. Він звернувся до слідчого із заявою про повернення належних йому коштів, однак їх не повернули, тому що вони були викрадені з кабінету слідчого. Вина слідчого у незбереженні вилучених коштів встановлена вироком суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Кошти вилучено в належному позивачеві приміщені, неправомірність набуття цих коштів судами не встановлена. Доказів, що вилучені кошти належали іншим особам, матеріали справи не містять. Позивач із 1 липня 1999 року по 30 червня 2013 року офіційно працював на території Чеської Республіки, і його середній місячний дохід становив 30 тис. чеських крон. Неправомірність набуття позивачем вказаних коштів відповідачами не доведена.

З урахуванням встановлених обставин висновок апеляційного суду про те, що позивач не довів належність саме йому грошових коштів, ґрунтується на припущеннях.

Із повним текстом постанови КЦС ВС у справі № 569/4199/15-ц можна ознайомитися за посиланням.

Щодо незастосування обмеження волі до вагітної жінки

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду визнала обґрунтованими доводи прокурора, зазначені в його касаційній скарзі, про те, що апеляційний суд не врахував заборони, яка встановлена ч. 3 ст. 61 КК України, стосовно неможливості призначення покарання у виді обмеження волі до вагітних жінок.

Відповідно до вироку місцевого суду особа була визнана винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту), і їй було призначено покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.

Апеляційний суд змінив вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та на підставі ст. 75 КК України звільнив особу від відбування основного покарання у виді обмеження волі з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки і поклав на неї обов’язки, передбачені ч. 1, п. 2 ч. 1 ст. 76 КК України. У решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

Як зазначено в постанові колегії суддів ККС ВС, відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України обмеження волі не застосовується, у тому числі, й до вагітних жінок. Однак суд апеляційної інстанції не дотримався вказаних вимог закону. Так, у його ухвалі йдеться про те, що під час судового розгляду було встановлено і підтверджено, що обвинувачена на час апеляційного розгляду була на п’ятому тижні вагітності. Тому з цих підстав апеляційний суд застосував положення ст. 75 КК України, але не врахував вимог ч. 3 ст. 61 КК України. Отже, суд апеляційної інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність (залишив без зміни призначене місцевим судом покарання у виді обмеження волі щодо вагітної особи).

ККС ВС скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

З повним текстом постанови ККС ВС у справі № 200/9933/16-к можна ознайомитися за посиланням.

Право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання, настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати працездатності

Позивач звернувся до суду із позовом до роботодавця про відшкодування моральної шкоди, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що, працюючи у шкідливих умовах, він отримав професійне захворювання і 2004 року висновком медико-соціальної експертної комісії йому було встановлено третю групу інвалідності.

Місцевий суд задовольнив позов і присудив відшкодування шкоди за рахунок підприємства, а суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін. У касаційній скарзі роботодавець послався на те, що він не є належним відповідачем у справі, оскільки обов’язок відшкодувати моральну шкоду покладено на Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до підпункту «е» п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» у редакції, чинній до 20 березня 2007 року, у разі настання страхового випадку Фонд зобов’язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я. 

Однак внаслідок внесення змін до законодавства це право було скасоване. Разом з тим у Рішенні від 8 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 Конституційний Суд України вказав на те, що право громадян, які є потерпілими від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки ст. 1167 ЦК України та ст. 237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок роботодавця. Велика Палата ВС зауважила, що у згаданому Рішенні Конституційний Суд України не встановлював ретроспективну дію законодавства і обов’язок роботодавця відшкодувати моральну шкоду, отже, відповідні спори повинні вирішуватися на підставі норм права (Закон №1105-XIV) які були чинними на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування. Право на відшкодування моральної шкоди внаслідок професійного захворювання настає з дня первинного встановлення МСЕК потерпілому стійкої втрати працездатності.

Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 210/3177/17 можна ознайомитися за посиланням.

Відмова у видачі страхового полісу особі через її інвалідність є дискримінацією та порушує права споживачів

ПрАТ «СК «АХА Страхування» відмовилося видати позивачеві поліс медичного туристичного страхування для виїжджаючих за кордон, оскільки він є особою з інвалідністю першої групи з дитинства, а п. 4.4.2 Правил № 019 добровільного страхування медичних витрат (зареєстрованих у Національній комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг) 17 квітня 2009 року за № 2190252) та п. 17.1.3 Договору добровільного страхування подорожуючих за кордон встановлено обмеження для осіб з інвалідністю першої та другої груп.

Суд першої інстанції задовольнив позов, зобов’язав відповідача змінити вказані пункти зазначених документів шляхом їх виключення як дискримінаційних.

Апеляційний суд скасував попереднє рішення та відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що позивач не звертався зі скаргою до Нацкомфінпослуг чи до відповідача безпосередньо, а тому він передчасно звернувся до суду з позовом.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував рішення апеляційного суду, залишив у силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.

У ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» встановлено, що відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації, дискримінація забороняється. За приписами ст. 14 цього Закону особа, яка вважає, що стосовно неї виникла дискримінація, має право звернутися зі скаргою, зокрема, до суду.

Статтею 6 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» передбачено, що захист прав, свобод і законних інтересів осіб з інвалідністю забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

У п. 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав.

Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що позивач передчасно звернувся за захистом своїх прав як споживач та особа з інвалідністю до суду, оскільки особа, яка вважає, що стосовно неї виникла дискримінація, зокрема споживач під час придбання, замовлення або використання продукції, в тому числі купівлі полісу медичного туристичного страхування для виїжджаючих за кордон, має право звернутися зі скаргою безпосередньо до суду без обов’язкового звернення до інших уповноважених державних органів.

Із повним текстом постанови КЦС ВС у справі № 201/13021/16-ц можна ознайомитися за посиланням.

Щодо призначення покарання за замах на злочин

При призначенні покарання особам, винним у вчиненні замаху на злочин, за який у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України альтернативно передбачено захід примусу − довічне позбавлення волі, правила ч. 3 ст. 68 цього Кодексу не застосовуються, оскільки найбільш суворим видом покарання у санкції закону залишається довічне позбавлення волі, а воно є таким, що виключає можливість визначення його двох третин. У такому випадку підлягають застосуванню лише правила ч. 4 ст. 68 КК України.

Такий висновок зробила Об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, розглянувши касаційні скарги прокурора та засудженого на ухвалу апеляційного суду.

Відповідно до вироку місцевого суду, який апеляційний суд залишив без змін, особа була засуджена за ч. 2 ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України (закінчений замах на умисне вбивство двох осіб) до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років.

У касаційній скарзі прокурора та засудженого, зокрема, йшлося про те, що місцевий суд не дотримався приписів ч. 3 ст. 68 КК України, з урахуванням яких максимальний строк позбавлення волі за злочин, вчинений особою, не може перевищувати 10 років, а суд апеляційної інстанції залишив це поза увагою.

Як зазначається в постанові Об’єднаної палати ККС ВС, обираючи розмір покарання засудженому, суд мав вирішити питання щодо співвідношення норм Загальної та Особливої частин КК України, зокрема ст. 68 і ч. 2 ст. 115 цього Кодексу.

Згідно із санкцією ч. 2 ст. 115 КК України найбільш суворим видом покарання за вчинення злочинів, передбачених у диспозиції цієї статті, є покарання у виді довічного позбавлення волі. Це покарання безстрокове, тобто не має строкового виміру.

З огляду на системний аналіз положень частин 3 та 4 ст. 68 КК України закон або зобов’язує суд знизити розмір (ч. 3), або забороняє застосувати (ч. 4), але виключно лише один і лише найбільш суворий вид основного покарання з числа тих, що передбачені у відповідній санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу. З цього випливає, що за одним кримінальним провадженням стосовно одного і того самого діяння і щодо однієї і тієї самої особи, яка вчинила це діяння, вказані положення не можуть бути застосовані двічі − й до найбільш суворого, й до менш суворого покарання, які альтернативно передбачені у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України.

Отже, якщо в санкції норми Особливої частини КК України альтернативно передбачено довічне позбавлення волі, то положення ч. 3 ст. 68 цього Кодексу не можуть застосовуватися до таких осіб виходячи з максимального покарання у виді позбавлення волі на певний строк, оскільки найбільш суворим видом покарання, передбаченим санкцією, залишається довічне позбавлення волі, а це покарання є таким, що виключає можливість визначення його двох третин.

Виключення законодавцем можливості призначення покарання у виді довічного позбавлення волі за незакінчений злочин (ч. 4 ст. 68 КК України) є окремою особливою формою (способом) пом’якшення покарання за окремі види незакінченого злочину, яка застосовується окремо від інших способів пом’якшення покарання, та не виключає можливості застосування іншого менш суворого виду покарання, що в них міститься.

За таких обставин при призначенні покарання за вчинення замаху на злочин, за який найсуворішим покаранням є довічне позбавлення волі, застосуванню підлягає ч. 4 ст. 68 КК України, а не ч. 3 цієї статті. При цьому менш суворі, ніж довічне позбавлення волі, покарання можуть бути призначені в максимальному розмірі, визначеному санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК України, адже за таких умов вони завжди належать до числа менш суворих.

Водночас колегія суддів погодилася з викладеними в касаційній скарзі прокурора доводами про порушення судами ст. 416 КПК України при призначенні особі покарання. Так, відповідно до матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд скасував вирок місцевого суду, яким особу було засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років, і призначив новий розгляд у суді першої інстанції. Указаний вирок було скасовано на підставі істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Висновків про м’якість призначеного покарання апеляційний суд не робив.

За результатами нового судового розгляду за тим же обсягом обвинувачення, визнаного доведеним, місцевий суд призначив особі покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років, що є більш суворим, ніж те, що було обрано за попереднім вироком. Апеляційний суд, переглядаючи вирок, не усунув зазначених порушень закону.

Об’єднана палата ККС ВС змінила вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів, зменшивши призначене засудженому покарання у виді позбавлення волі до 11 років.

Детальніше з текстом постанови у справі № 664/425/16-к можна ознайомитися за посиланням.





Хотите получать уведомление на ваш email, когда мы опубликуем новые статьи?

также следить за обновлениями сайта можно в Facebook Instagram Twitter Viber Telegram





Горячие предложения

Bookeeper

295 грн. в месяц

Онлайн бухгалтерия

для ФОП и малого бизнеса

первые 30 дней бесплатно!



Пошук юристів і держорганізацій по великих містах

© 2006–2020

ТОВ «Простобанк Консалтінг»

Код ЄДРПОУ: 35454764

Адреса та телефон «Простобанк Консалтінг»

Email: info@prostobank.com