Огляд судової практики. Грудень, 2020 року

Редакція сайту підготувала новий юридичний огляд на 30.12.2020

Prostopravo пропонує завершальний у 2020 році огляд практики Верховного Суду за грудень 2020 року.

Щодо порядку оприлюднення нормативно-правового акта органом місцевого самоврядування

У справі, що розглянута Верховним Судом у складі суддів об’єднаної палати Касаційного адміністративного суду, предметом спору була правомірність окремого пункту рішення міської ради щодо затвердження положення про встановлення земельного податку у зв’язку з недотриманням спеціального порядку оприлюднення та, відповідно, набрання ним чинності.

Суб’єкт господарювання оскаржив окремий пункт рішення міськради від 11 липня 2017 року про встановлення місцевих податків і зборів на 2018 рік, яким затверджено положення щодо встановлення плати за землю. Зокрема, було значно підвищено ставку земельного податку за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб’єктів господарювання. Позивач стверджував, що його права порушені, оскільки це рішення не було офіційно оприлюднено у друкованих засобах масової інформації, а отже не було доведено до відома населення.

Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Це рішення оскаржила інспекція обласного управління ДФС (третя особа у справі на стороні відповідача), вказавши, що суди попередніх інстанцій не надали правового значення факту оприлюднення оскаржуваного рішення місцевої ради на її офіційному вебсайті.

Об’єднана палата КАС ВС, яка розглянула справу для формування однакового підходу щодо застосування норм права до подібних правовідносин, вказала, що висновки судів попередніх інстанцій про незаконність рішення міської ради у зв’язку з відсутністю факту його опублікування є помилковими з огляду на таке.

Вимога щодо обов’язкового офіційного оприлюднення рішення про встановлення місцевих податків та зборів встановлена підпунктом 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якого рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період).

Відповідно до п. 12.5 ст. 12 ПК України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті.

Водночас ці норми ПК України не застосовуються у 2017 році відповідно до вимог Закону України від 20 грудня 2016 року № 1791-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році» та Закону України від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні».

Як підсумок, відповідно до вказаних вище положень законодавства України на рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів також не поширюються положення Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» у 2017 році щодо офіційного оприлюднення в друкованих засобах масової інформації відповідних рад, а у разі їх відсутності – у місцевих друкованих засобах масової інформації.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що оприлюднення відповідачем на офіційному вебсайті міської ради оскаржуваного рішення про затвердження положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста на 2018 рік вважається офіційним оприлюдненням та пов’язується з моментом набрання ним чинності.

Постанова Верховного Суду від 2 грудня 2020 року у справі № 357/14346/17 (адміністративне провадження № К/9901/56031/18).

Ухвала слідчого судді про зобов’язання змінити підслідність у кримінальному провадженні не підлягає оскарженню

23 грудня 2020 року Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду відмовив у відкритті касаційного провадження у справі № 757/55167/20-к за касаційними скаргами захисника одного з підозрюваних та Генерального прокурора на судові рішення апеляційного суду про залишення в силі ухвали Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2020 року, якою Генерального прокурора зобов’язано вирішити спір про підслідність у кримінальному провадженні та доручити здійснення досудового розслідування у ньому іншому органу досудового розслідування.

Цю ухвалу Печерського районного суду м. Києва оскаржили до апеляційного суду як захисник особи, так і Генеральний прокурор. Ухвалами Київського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року обом скаржникам відмовлено у відкритті провадження за їхніми апеляційними скаргами у звʼязку з тим, що ці скарги були подані на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

Захисник одного з підозрюваних та Генеральний прокурор подали касаційні скарги на судові рішення апеляційного суду. ККС ВС відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою як захисника, так і Генпрокурора.

Як зазначено в ухвалах ККС ВС, статтями 307 та 309 КПК України встановлено перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Водночас цими статтями не передбачено можливості оскаржити ухвалу слідчого судді про задоволення скарги на бездіяльність прокурора та зобов’язання вчинити певні дії.

Детальніше з ухвалами ККС ВС від 23 грудня 2020 року у справі № 757/55167/20-к (провадження № 51-6144ск20) можна ознайомитися за посиланнями https://reyestr.court.gov.ua/Review/93749923, https://reyestr.court.gov.ua/Review/93749926.

Апеляційний суд має мотивувати поновлення строку на апеляційне оскарження

Авіаперевізник – відповідач у справі про захист прав споживачів оскаржив в апеляційному порядку рішення місцевого суду від 2 грудня 2015 року про стягнення з нього на користь позивача вартості повернених квитків, при цьому подав клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Після залишення справи без руху через несплату судового збору та незазначення поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження відповідач надав на вимогу суду документ про сплату судового збору та у клопотанні вказав, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини особа не може бути позбавлена доступу до правосуддя, тому строк на апеляційне оскарження пропущено з поважних причин. Жодних інших причин пропуску строку на апеляційне оскарження не зазначено. 

Апеляційний суд при поновленні у квітні 2016 року строку на апеляційне оскарження вказав, що «причина для поновлення процесуального строку обґрунтована та підлягає задоволенню», розглянув справу й задовольнив апеляційну скаргу авіаперевізника.

Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду скасував ухвалу апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження та рішення апеляційного суду і передав справу до апеляційного суду для розгляду зі стадії відкриття апеляційного провадження.

ОП КЦС ВС зробила такі висновки про правильне застосування норм права.

Апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама собою вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарження, не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог ст. 6 Конвенції. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Постанова Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц (провадження № 61-14230сво18).

Про процесуальні повноваження апеляційного суду при перегляді заочного рішення

Районний суд заочним рішенням позов чоловіка про розірвання шлюбу задовольнив, але згодом за заявою дружини своєю ухвалою скасував це заочне рішення й постановив розглядати справу за правилами загального позовного провадження.

Чоловік оскаржив зазначену ухвалу в апеляційному суді, який задовольнив його скаргу, скасував відповідну ухвалу районного суду та відмовив у задоволенні заяви відповідачки про перегляд заочного рішення.

Апеляційний суд зазначив, що хоча ухвала про скасування заочного рішення не входить до переліку ухвал, визначених ст. 353 ЦПК України як таких, що підлягають оскарженню окремо від рішення суду, однак скасування цієї ухвали є необхідним та можливим відповідно до ч. 9 ст. 10 ЦПК України (аналогія закону). При цьому апеляційний суд зважав на те, що рішення суду по суті спору при повторному розгляді позову про розірвання шлюбу ухвалити неможливо у зв’язку з небажанням сторін відновлювати свої шлюбні відносини та враховуючи, що кожен із них має іншу нову сім’ю.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та направив справу на розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження, навівши таке правове обґрунтування.

Частиною 1 ст. 353 ЦПК України визначено вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції, які окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Ухвали про задоволення заяви про перегляд заочного рішення у цьому переліку немає.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (ч. 2 ст. 353 ЦПК України). Цей припис згідно з позицією Конституційного Суду України слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом із рішенням суду (абз. 5 підпункту 3.2 п. 3 мотивувальної частини Рішення КСУ від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на суд, складовою якого є право доступу до правосуддя, в аспекті апеляційного оскарження ухвали місцевого суду може бути обмежено на національному рівні з легітимною метою та із забезпеченням пропорційності при застосуванні відповідних правових засобів, передбачених процесуальним законом. Наведене не має наслідком порушення права на доступ до правосуддя.

Верховний Суд врахував, що ухвала про задоволення заяви про перегляд заочного рішення не перешкоджає подальшому провадженню у справі (не є остаточним рішенням), а тому особа має право включити до апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції заперечення на вказану ухвалу. Таке відтермінування реалізації права на апеляційне оскарження питання, яке не перешкоджає подальшому провадженню у справі, є розумним обмеженням, покликаним перешкодити хаотичному руху справи, і є передбачуваним для заявника з огляду на зміст ст. 353 ЦПК України.

Із постановою Верховного Суду у справі № 668/8268/15-ц (провадження № 61-13155св20) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Про оскарження учасником ТОВ правочину, укладеного товариством

Учасник ТОВ «Амстор» звернувся із позовом до ТОВ «Амстор» і ТОВ «Альматрикс» про визнання недійсним договору купівлі-продажу. На обґрунтування порушення прав та охоронюваних законом інтересів цим правочином позивач послався на те, що він є учасником ТОВ «Амстор», яке уклало спірний договір, і цей договір порушує його корпоративні права як учасника ТОВ: права на участь в управлінні товариством, на участь у розподілі прибутку товариства та одержання його частки (дивідендів).

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, КГС ВС врахував усталену практику ЄСПЛ, зокрема рішення у справах «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки», «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України», «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», та правові позиції ВП ВС, викладені у постановах, прийнятих у справах № 916/2084/17, № 904/10956/16, № 905/2559/17, і зазначив таке.

За спірним договором, укладеним між ТОВ «Амстор» та іншою юридичною особою, права та обов’язки набуваються самим ТОВ як стороною договору. При цьому сукупність прав та обов’язків учасників господарського товариства укладенням такого договору ніяк не змінюється. Позивач у такому разі не є стороною спірного правочину.

Укладенням спірного договору могли бути порушені права самого ТОВ, а не позивача як учасника цього товариства, оскільки нерухоме майно вибуло з власності саме ТОВ, а не позивача. Відповідно, відчуження нерухомого майна ТОВ за спірним правочином свідчить про порушення майнових прав та інтересів самого ТОВ, а не корпоративних прав його учасників.

Позивач не позбавлений права (разом з іншими учасниками) у будь-який час ініціювати питання щодо скликання позачергових зборів учасників ТОВ з метою належного реагування на факт укладення таких правочинів та розгляду питання щодо порушення або непорушення прав і законних інтересів ТОВ (його учасників). Якщо збори учасників ТОВ дійдуть висновку про порушення вчиненими правочинами прав та законних інтересів ТОВ, останнє вправі звернутися до суду з відповідним позовом.

Належним способом захисту права учасника юридичної особи може бути також подання ним позову в інтересах юридичної особи до її посадової особи про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи на підставі п. 12 ч. 1 ст. 20, ст. 54 ГПК України.

Із повним текстом постанови КГС ВС у справі № 904/3282/16 можна ознайомитися за посиланням.

Про надання медичному закладу ліцензії на провадження господарської діяльності з медичної практики

Подання суб’єктом господарювання недостовірних даних у документах, долучених до заяви про отримання ліцензії, є підставою для відмови у наданні такої ліцензії, а видана на підставі таких документів ліцензія підлягає анулюванню.

Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши у касаційному порядку адміністративну справу за позовом фізичної особи до Міністерства охорони здоров’я України, за участю третіх осіб: комунального медичного закладу та Департаменту охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації.

Суть справи полягає в тому, що фізична особа звернулася з адміністративним позовом до суду, у якому, зокрема, просила анулювати ліцензію, видану МОЗ комунальному медичному закладу на провадження господарської діяльності з медичної практики, а також здійснити відшкодування йому (позивачеві) моральної шкоди, завданої протиправними діями МОЗ України. Особа вважає дії МОЗ України щодо видачі такої ліцензії протиправними й такими, що порушують право на отримання якісних медичних послуг, оскільки під час проведення перевірки дотримання цим медзакладом ліцензійних умов провадження господарської діяльності було виявлено недостовірні дані у документах для отримання ліцензії.

Зі свого боку МОЗ послалося на те, що під час видачі медзакладу ліцензії не було відомо про недостовірність відомостей, зазначених у документах, поданих для отримання ліцензії, така недостовірність була виявлена лише під час проведення перевірки дотримання ліцензійних умов.

Рішенням суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, позов задоволено частково: визнано протиправними дії МОЗ України щодо надання комунальному некомерційному підприємству ліцензії на провадження медичної практики; зобов’язано Міністерство прийняти рішення про анулювання цієї ліцензії та стягнуто з відповідача на користь фізичної особи моральну шкоду у розмірі 10 тис. грн.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився з такими рішеннями судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Суд касаційної інстанції виходив із положень ст. 11 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (чинного на час виникнення спірних правовідносин), зі змісту якої вбачається, що однією з підстав для відмови у наданні ліцензії на здійснення господарської діяльності з медичної практики є недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії.

Згідно із п. 2.6 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджених наказом МОЗ України від 2 лютого 2011 року № 49 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), медпрактика провадиться на підставі ліцензії та за умови: наявності приміщень, що відповідають установленим санітарним нормам і правилам; наявності приладів, обладнання, оснащення відповідно до табеля оснащення виробами медичного призначення; укомплектованості працівниками відповідно до розділу III цих Ліцензійних умов; наявності умов для вільного доступу осіб з інвалідністю.

Верховний Суд врахував, що відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 16 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» підставою для прийняття рішення про анулювання ліцензії є, зокрема, акт про виявлення недостовірності даних у документах, поданих суб’єктом господарювання разом із заявою про отримання ліцензії.

Виходячи з того, що на момент звернення до МОЗ України із заявою про видачу ліцензії існували обставини, які були підставою для відмови у видачі ліцензії, а саме наведення недостовірних даних у документах, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що дії МОЗ України щодо видачі ліцензії є протиправними, а видана на підставі недостовірних даних ліцензія підлягає анулюванню. Колегія суддів КАС ВС також погодилась із судами попередніх інстанцій щодо розміру моральної шкоди, належного до відшкодування МОЗ України.

Верховний Суд також акцентував на тому, що у силу вимог ст. 49 Конституції України та ч. 1 ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» кожному гарантується право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, а тому охорона здоров’я є специфічною сферою, яка перебуває під особливим державним контролем.

Постанова Верховного Суду у справі № 826/1001/17 (адміністративне провадження № К/9901/23006/19, № К/9901/26793/19).