Огляд судової практики. Квітень, 2021 05.05.2021

Prostopravo знайомить читачів з рішеннями Верховного Суду, прийнятими за результатами розгляду справ у квітні 2021 року.

Моральна шкода у сімейних відносинах підлягає відшкодуванню

Місцевий суд частково задовольнив позов батька про стягнення аліментів на утримання дитини з інвалідністю та відшкодування моральної шкоди до матері, яка залишила дитину в пологовому будинку – розрахував розмір аліментів у період роботи відповідачки в розмірі 50 % прожиткового мінімуму, а з моменту народження в неї дочки від іншого шлюбу – 30 %; відмовив у вимозі про відшкодування моральної шкоди, оскільки спірні правовідносини регулюються нормами СК України, які в цьому випадку не допускають стягнення моральної шкоди.

Апеляційний суд скасував рішення суду та частково задовольнив позов, стягнув із матері на користь батька аліменти в розмірі 5 тис. грн щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму, із 12 травня 2010 року і до досягнення дитиною повноліття, стягнув моральну шкоду в розмірі 50 тис. грн.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду змінив мотивувальну та резолютивну частину постанови апеляційного суду з огляду на таке.

Аналіз ст. 8 СК України та ч. 1 ст. 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України можуть субсидіарно застосовуватися для регулювання сімейних відносин.

Компенсація моральної шкоди має відбуватися в будь-якому випадку її спричинення – право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Обмеження права учасників сімейних відносин на відшкодування моральної шкоди лише випадками, передбаченими п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, істотно звужує їхнє право на захист.

Усвідомлення факту, що рідна мати залишила сина та відмовилась від нього, завдає йому душевних страждань, які ще більш загострюються на фоні наявних у дитини захворювань.

Колегія суддів вважає, що в цій частині факт завдання моральної шкоди дитині доведено, що правильно врахував апеляційний суд. Проте з урахуванням вимог розумності й справедливості Верховний Суд зменшив розмір моральної шкоди.

Постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 2-3897/10 (провадження № 61-6791св20).

Недопустимо встановлювати штраф за правомірну односторонню відмову від договору

Позивачка уклала договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру в новобудові, згодом написала листа про його розірвання забудовнику, але відповіді не отримала і продовжила сплачувати кошти згідно з договором. Після того як забудовник повідомив листом про припинення договору з ініціативи покупця, позивачка направляла листи про відмову від розірвання договору, сплатила всю суму за квартиру, тому вважала договір діючим і дійсним.

Вона просила суд, зокрема, визнати недійсними окремі пункти договору, визнати дії відповідача щодо припинення договору незаконними, визнати за нею майнові права на квартиру.

Місцевий суд відмовив у задоволенні позову.

Апеляційний суд змінив попереднє рішення, відмовив у задоволенні позову з інших мотивів.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду визнав недійсним п. 4.8 договору в частині того, що в разі розірвання договору з ініціативи покупця продавець повертає покупцеві суму здійснених ним платежів, зменшену на 25 %, у задоволенні решти вимог відмовив, виклавши мотивувальну частину в редакції своєї постанови, в якій указав на таке.

Закріплюючи принцип свободи договору, законодавець встановив і його обмеження.

Неустойка є видом забезпечення виконання зобов’язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). По своїй суті неустойка — це конструкція, яка є видом забезпечення виконання зобов’язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). Неустойка (штраф чи пеня) може бути передбачена для забезпечення виконання зобов’язання. Законодавець пов’язує її стягнення саме з порушенням зобов’язання. Тому недопустимо встановлювати неустойку (штраф чи пеню) за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору.

У справі, що переглядалася:

• у п. 4.8 договору фактично передбачено штраф за односторонню відмову від договору покупцем;
• це суперечить сутності неустойки, оскільки її встановлення не допускається за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору;
• часткова недійсність п. 4.8 договору в частині встановлення штрафу не має наслідком недійсності інших частин правочину.
• Щодо інших позовних вимог КЦС ВС указав на таке.

Згідно з п. 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Верховний Суд навів попередню практику, в якій застосовується доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). З укладенням договору та виникненням зобов’язання його сторони набувають обов’язки (а не лише суб’єктивні права).

Слід розмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків, визначених у ст. 216 ЦК України, або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Законодавець лише в окремих випадках передбачає таку конструкцію, як відновлення чинності правочину.

У справі, що переглядалася:

• позивачка відмовилася від договору, і він припинений внаслідок односторонньої відмови покупця;
• позивачка не довела підстав для визнання недійсними пунктів 3.1, 4.5, 4.5.1, 4.7 договору, а тому суди обґрунтовано відмовили в задоволенні цих позовних вимог;
• часткова недійсність п. 4.8 договору не зумовлює визнання його чинним (діючим, не припиненим).

 Постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 552/6997/19 (провадження № 61-1280св21).

Висновок, який склав експерт, притягнений до дисциплінарної відповідальності та позбавлений кваліфікації, не є належним та допустимим доказом

Прокурор оскаржив до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду виправдувальний вирок місцевого суду щодо особи, яка обвинувачувалася в шахрайстві, що завдало значної шкоди потерпілому (ч. 2 ст. 190 КК України), підробленні офіційного документа (ч. 1 ст. 358 КК України) та використанні завідомо підробленого документа (ч. 4 ст. 358 КК України). Він також оскаржив ухвалу апеляційного суду, якою цей вирок був залишений без змін.

На думку прокурора, суд, виправдовуючи особу, всупереч вимогам КПК України визнав належним і допустимим доказом висновок експертизи, складений «експертом», який на той час уже був притягнутий до дисциплінарної відповідальності й позбавлений кваліфікації експерта, та поклав цей доказ в основу виправдувального вироку. Водночас суд безпідставно визнав недопустимими протилежні за змістом висновки експертиз.

ККС ВС задовольнив касаційну скаргу прокурора, скасував судові рішення та призначив новий розгляд у суді першої інстанції з огляду на таке.

Як зазначено в постанові касаційного суду, відповідно до ч. 6 ст. 69 КПК України експерт зобов’язаний невідкладно повідомити особу, яка його залучила, чи суд, що доручив проведення експертизи, про неможливість проведення експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

Статтею 11 Закону України «Про судову експертизу» чітко визначено, що не може залучатися до проведення судової експертизи та виконання обов’язків судового експерта особа, на яку накладалося дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення кваліфікації судового експерта тощо.

Як убачається з картки атестованого судового експерта, його було притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до нього дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення кваліфікації судового експерта з анулюванням свідоцтва. Незважаючи на це, місцевий суд постановив ухвалу про доручення цьому експерту проведення додаткової судово-будівельної експертизи.

Перевіривши матеріали провадження, ККС ВС установив, що експерт листом попередив місцевий суд про неможливість надання висновку будівельно-технічної експертизи у зв’язку з достроковим закінченням його експертної діяльності, а також звернув увагу суду на те, що у штаті судово-експертної фірми відсутні інші спеціалісти відповідної кваліфікації для проведення будівельно-технічної експертизи. Проте суд першої інстанції повторно надіслав судовому експерту для виконання копію ухвали про призначення додаткової судової будівельно-технічної експертизи.

Отримавши висновок додаткової судово-будівельної експертизи, суд першої інстанції, порушивши вимоги статей 84, 86, 101, 102 КПК України, визнав його належним і допустимим доказом та поклав в основу виправдувального вироку. Крім того, цей суд, не дотримуючись вимог статей 242, 332 КПК України, безпідставно та необґрунтовано призначив додаткову судову будівельно-технічну експертизу, оскільки попередні висновки експертиз, які містяться в матеріалах провадження, не суперечили один одному та не існувало достатніх підстав вважати такі висновки експертів необґрунтованими, неповними чи неправильними.

Постанова ККС ВС у справі № 721/265/17 (провадження № 51-568км19).

Порушення порядку повідомлення учасника про намір продати частку не завжди означає порушення його права на її придбання

До господарського суду першої інстанції надійшов позов про переведення прав покупця за укладеним відповідачами договором купівлі-продажу корпоративних прав з мотивів порушення його переважного права на придбання частки у статутному капіталі ТОВ.

Відповідачі проти позову заперечували з підстав обізнаності позивача з обставинами купівлі-продажу частки товариства та відсутності заперечень.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій.

Суд зауважив, що порушення порядку повідомлення учасника про намір продати частку не завжди означає порушення його переважного права на придбання частки.

Якщо суди за допомогою належних та допустимих доказів установили, що учасник сам відмовився від реалізації свого переважного права, у тому числі шляхом голосування на зборах за включення нового учасника до складу товариства і внесення відповідних змін до статуту, то така відмова свідчить про обізнаність учасника з наміром продати частку і відсутність намірів її придбати. Відповідно, переважне право учасника на придбання частки не порушено.

Волевиявлення про відмову від реалізації переважного права купівлі частки може бути зроблене і після укладення договору купівлі-продажу частки, тобто є певним схваленням  учасником правочину з відчуження частки третій особі вже після його укладення.

КГС ВС підкреслив, що дії позивача, який надав згоду на вступ нового учасника в ТОВ (чим відмовився від свого переважного права на придбання частки) та майже через рік після його вступу подав позов про переведення на себе прав покупця за укладеним відповідачами договором купівлі-продажу прав частки, є суперечливими і ставлять під сумнів чесність намірів та добросовісність поведінки позивача.

Колегія суддів КГС ВС акценувала на тому, що дії учасників корпоративних відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

Із текстом постанови КГС ВС у справі № 923/875/19  можна ознайомитися за посиланням.

Неповнолітній, що вчинив два тотожні кримінальні правопорушення, які утворюють повторність, може бути звільнений від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду відмовив у задоволенні касаційної скарги прокурора на ухвалу апеляційного суду щодо залишення без змін вироку місцевого суду. Цим вироком неповнолітнього визнано винуватим у крадіжці (ч. 1 ст. 185 КК України) та замаху на крадіжку (ч. 2 ст. 15 , ч. 2 ст. 185  КК України), а на підставі ч. 1 ст. 105 КК України звільнено від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру у вигляді передачі його під нагляд матері на один рік. 

У касаційній скарзі прокурор указав, зокрема, на те, що неповнолітній вчинив два кримінальні правопорушення, що виключає можливість звільнення його від покарання на підставі ст. 105 КК України.

ККС ВС указав, що, як убачається з матеріалів кримінального провадження, неповнолітній вчинив два аналогічні кримінальні правопорушення, які утворюють повторність. Відповідно до ст. 12 КК України (у редакції Закону, яка діяла на час вчинення кримінального правопорушення) кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 185 КК України, є злочином невеликої тяжкості, а кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185  КК України, – злочином середньої тяжкості.

Стаття 105 КК України не містить заборони щодо використання інституту звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру в разі вчинення неповнолітнім двох аналогічних кримінальних правопорушень невеликої або середньої тяжкості, які утворюють повторність.

У судовому засіданні неповнолітній визнав свою вину повністю та надав суду детальні показання про обставини вчинення кримінальних правопорушень. Обставинами, які пом’якшують покарання, суд визнав щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, вчинення злочину неповнолітнім та добровільне відшкодування завданих збитків. Обставин, які обтяжують покарання, суд не встановив.

Урахувавши зазначені обставини та дані про особу неповнолітнього, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про можливість його звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру у вигляді передачі його під нагляд матері, зауваживши, що саме такий вид примусового заходу виховного характеру сприятиме виправленню неповнолітнього й буде більш дієвим та ефективним способом впливу на нього. Крім того, неповнолітній на цей час не потребує застосування покарання.     

Постанова ККС ВС у справі № 161/20070/19 (провадження № 51-5723км20).