Огляд судової практики. Липень, 2020 30.07.2020

Prostopravo знайомить читачів з деякими рішеннями Верховного Суду, прийнятими за результатами розгляду справ у липні 2020 року. // 30.07.2020

Щодо права державного органу виготовляти дублікати документів

Уповноважений суб’єкт владних повноважень, який видав постанову про накладення стягнень за порушення законодавства про захист прав споживачів, має право виготовити дублікат такого документа у разі його втрати або пошкодження.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду переглянув у касаційному порядку справу за позовом до Головного управління Держпродспоживслужби, у якій позивач просив визнати протиправними дії обласної Інспекції з питань захисту прав споживачів Держспоживслужби щодо видачі дубліката постанови цієї Інспекції про накладення стягнень та скасувати цей дублікат. 

Суди встановили, що Інспекція Держспоживслужби за результатами позапланової перевірки фізичної особи – підприємця (позивача) з питань дотримання законодавства про захист прав споживачів на АЗС склала акт, у якому зафіксувала порушення вимог ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів»  (щодо прав споживача на інформацію про продукцію). У зв’язку з цим контролюючий орган виніс постанову про накладення стягнень, передбачених ст. 23 цього Закону.

Протягом кількох років, доки тривали розгляди судових справ із різних предметів спорів між сторонами конфлікту, було втрачено оригінал постанови про стягнення.

Інспекція Держспоживслужби з метою захисту законних прав громадян як споживачів та недопущення ухилення суб’єктів господарювання від сплати штрафних санкцій до державного бюджету видала дублікат постанови.

Позивач вважає, що нормами законодавства не передбачена можливість видачі дубліката постанови про накладення штрафу органами Дерспоживслужби, а у відповідача мають бути перший і другий примірники постанови про накладення штрафу.

Апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції, відмовив у задоволенні позовних вимог. Позивач оскаржив це рішення в касаційному порядку.

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про правомірність дій відповідача щодо видачі дубліката зазначеної вище постанови Інспекції Держспоживслужби з огляду на таке.

У п. 5 Порядку накладення стягнень за порушення законодавства про захист прав споживачів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року №1177 справді передбачено, що постанова про накладення штрафу складається у трьох примірниках. Перший і другий примірники залишаються в Інспекції Держспоживслужби або її територіальному органі, який прийняв постанову про накладення штрафу, третій примірник у 3-денний термін після її прийняття надсилається суб’єкту господарської діяльності або видається його представнику під розписку. Водночас відсутність першого і другого примірників постанови не є перешкодою для видачі її дубліката.

На переконання колегії суддів, відсутність у спеціальному законодавстві, яким регламентовано порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів, норм, які б передбачали можливість видачі дубліката документа, раніше виданого уповноваженим суб’єктом владних повноважень, в тому числі постанови про накладення штрафу органами Держспоживслужби, не свідчить про неможливість відновлення втраченого або пошкодженого документа шляхом видачі його дубліката для реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Дублікат – це екземпляр документа, що видається замість втраченого оригіналу. Він виготовляється для того, щоб замінити оригінал, і нумерується. Дублікат має однакову юридичну силу з оригіналом. А вказівка на можливість видачі дубліката виконавчого документа прямо міститься в Законі України «Про виконавче провадження».

Отже, відповідач як орган, який видав постанову про накладення стягнень, мав право виготовити дублікат такого документа у разі його втрати.

Постанова Верховного Суду від  9 липня 2020 року  справа № 815/1470/16 (адміністративне провадження № К/9901/36941/18).

Щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором

У справі № 912/2385/18 на вирішення Великої Палати ВС були поставлені такі питання:

  • чи свідчить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави про відсутність процесуальної дієздатності;
  • які виникають правові наслідки, якщо суд після відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, установить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави з таким позовом.

Розглянувши справу, Велика Палата ВС зазначила таке. Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»  прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об’єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов’язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з’ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Водночас ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб’єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) можна ознайомитися за посиланням.

Як обчислювати дворічний строк під час призначення одноразової грошової допомоги військовослужбовцям у зв’язку з підвищенням групи інвалідності?

Колишній військовослужбовець звернувся до Міністерства оборони України із заявою про призначення та виплату одноразової грошової допомоги у зв’язку із зміною групи інвалідності, пов’язаної з виконанням обов’язків військової служби, з урахуванням виплачених раніше сум.

Позивачеві було відмовлено, оскільки з дня первинного встановлення йому інвалідності до дня встановлення ІІ групи інвалідності минуло понад два роки.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції це рішення скасував та задовольнив позов.

З метою усунення розбіжностей у тлумаченні п. 4 ст. 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» Верховний Суд розглядав справу у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду.

За результатами розгляду справи Верховний Суд дійшов такого висновку:

  • (1) право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв’язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду;
  • (2) передбачені п. 4 ст. 16-3 цього Закону обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 1 січня 2014 року;
  • (3) зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 1 січня 2014 року чи після).

Постанова Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19 (адміністративне провадження № К/9901/13038/20).

Виключення учасника з товариства судом є втручанням у господарську діяльність товариства

Учасниця ТОВ звернулася до господарського суду з позовом, зокрема, про виключення зі складу учасників товариства двох інших учасників.

Господарський суд рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовив повністю.

КГС ВС, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, акцентував увагу на такому.

Зі змісту статей 52, 59, 64 Закону України «Про господарські товариства», а також статей 15, 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» вбачається, що прийняття рішення про виключення учасника з господарського товариства закон відносить до компетенції загальних зборів учасників товариства, а не суду. 

Питання виключення учасника зі складу учасників товариства належить до питань діяльності товариства, вирішення якого в судовому порядку буде розцінюватися як втручання суду у господарську діяльність товариства, зокрема у виключну компетенцію загальних зборів учасників товариства, та призведе до порушення судом одного із загальних принципів господарювання, визначених у ст. 6 ГК України, щодо заборони незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Колегія суддів також зазначила, що за змістом ст. 18 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не передбачено такого виду корпоративної відповідальності за невиконання (неналежне виконання) учасником свого обов’язку із внесення додаткового вкладу до статутного капіталу товариства, як виключення учасника з товариства. Натомість ця стаття визначає, які рішення мають прийняти загальні збори учасників товариства після спливу строку для внесення додаткових вкладів. Вирішення питань, пов’язаних із внесенням / невнесенням учасником товариства свого додаткового вкладу, закон відносить саме до виключної компетенції загальних зборів.

З повним текстом постанови КГС ВС у справі № 922/1393/19 можна ознайомитися за посиланням.

Суд має право одночасно задовольнити вимоги про розірвання шлюбу і стягнути передбачену шлюбним договором компенсацію

Суд першої інстанції задовольнив позовну вимогу про розірвання шлюбу і відмовив у задоволенні вимог про стягнення з відповідача на користь позивачки компенсації в розмірі 225 тис. доларів США, передбаченої умовами шлюбного договору, та про визначення місця проживання дитини з матір’ю. 

Відмова обґрунтована тим, що правовою підставою для стягнення зазначеної компенсації є судове рішення про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили, тож вимога про стягнення коштів є передчасною, а спору про місце проживання дитини між сторонами немає.

Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні вимоги про грошову компенсацію та задовольнив цю вимогу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін постанову апеляційного суду та виклав таку правову позицію.

Договір, укладений між сторонами спору до реєстрації шлюбу, відповідно до ст. 92 СК України є шлюбним договором і набув чинності на підставі ч. 1 ст. 95 СК України в день реєстрації шлюбу.

Відповідно до п. 17 цього договору в разі розірвання шлюбу, незалежно від того, з чиєї ініціативи його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині компенсацію в розмірі 225 тис. доларів США, якщо шлюб буде розірвано після спливу трьох і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі.

Принцип свободи договору згідно зі ст. 6, ч. 1 ст. 626, ст. 627 ЦК України є визначальним і полягає в наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати в договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Відповідно до ч. 3 ст. 99 СК України шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Саме на регулювання цих відносин і була спрямована дія п. 17 шлюбного договору.

У касаційній скарзі відповідач послався на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального і матеріального права, оскільки, на його думку, на момент пред’явлення позову права позивачки не були порушені.

Колегія суддів не погодилася з цим з огляду, зокрема, на таке.

Згідно зі ст. 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Захист сімейних прав не завжди пов’язаний з порушенням сімейних прав.

Відповідно до ч. 3 ст. 99 СК України шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Оскільки в п. 17 шлюбного договору визначено дії сторін у випадку розірвання шлюбу і припинення права на утримання, у зв’язку з чим чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію, то одночасне звернення позивача до суду з вимогою про розірвання шлюбу та вимогою про стягнення грошової компенсації відповідає договірному способу захисту сімейних прав, що сторони передбачили у шлюбному договорі, та ст. 18 СК України, яка передбачає загальні способи захисту сімейних прав. Крім того, за час розгляду справи в суді зазначену компенсацію відповідач добровільно на користь позивача не сплатив.

Отже, одночасне заявлення вимог про розірвання шлюбу і стягнення компенсації, передбаченої шлюбним договором, свідчить про наявність юридичного спору між сторонами.

Постанова Верховного Суду у справі № 761/46925/18 (провадження № 61-5236св20).


Горячие предложения

Кредиты на карту

более 30 онлайн-сервисов!

Ставка - от 0.01%

Срок - до 180 дней

Сумма - до 20 000 грн.

Документы - паспорт и код

Bookeeper

295 грн. в месяц

Онлайн бухгалтерия

для ФОП и малого бизнеса

первые 30 дней бесплатно!

Хочете отримувати повідомлення на ваш email, коли ми опублікуємо нові статті?

також стежити за оновленнями сайту можна в Facebook Instagram Twitter Viber Telegram

Пошук юристів і держорганізацій по великих містах

© 2006–2020

ООО «Простобанк Консалтинг»

Код ЄДРПОУ: 35454764

Адрес и телефон «Простобанк Консалтинг»

Email: info@prostobank.com