Огляд судової практики, листопад 2020 року

Редакція сайту підготувала новий юридичний огляд на 30.11.2020

Prostopravo пропонує ознайомитись з рішеннями Верховного Суду, прийнятими за результатами розгляду справ у листопаді 2020 року.

ВС підтвердив законність вимог НБУ щодо погашення боргу банку “Фінанси та кредит”

КГС ВС залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позов НБУ, та в рахунок погашення боргу банку “Фінанси та кредит” по рефінансуванню звернуто стягнення на предмет іпотеки об’єкту нерухомості у центрі столиці.

19 листопада 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду розглянув справу № 910/21578/16, у якій Національний банк України звернувся до Акціонерного товариства “Київмедпрепарат” з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Господарський суд міста Києва рішенням від 24.01.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.07.2020, позовні вимоги задовольнив повністю.

Відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій посилається на порушення судами попередніх інстанцій частини 4 статті 75 ГПК України.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, залишаючи без змін рішення та постанову попередніх інстанцій, вказав, що не вбачає порушення судами попередніх інстанцій положень частини 4 статті 75 ГПК України, вважає, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення з дотриманням цієї норми процесуального права, з дотриманням правил про преюдицію. Висновки судів в частині врахування обставин, встановлених господарськими судами в інших господарських справах, не суперечать висновкам Верховного Суду щодо правил преюдиції, а відповідач суб’єктивно на власний розсуд трактує як положення частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, так застосування цієї норми Верховним Судом.

Доводи скаржника щодо застосування частини 4 статті 75 ГПК України зводяться фактично до того, що положення цієї норми застосовуються лише у разі, якщо суб’єктний склад учасників справи, що розглядається, є тотожним складу учасників у іншій справі, в якій вже встановлені такі обставини.

Однак таке тлумачення відповідачем частини 4 статті 75 ГПК України не відповідає змісту цієї норми, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду в іншій господарській, цивільній або адміністративній справі, можуть бути преюдиційними для іншої справи навіть у разі їх встановлення стосовно однієї особи, яка бере участь у справі.

Також Верховний Суд вказав, що суди попередніх інстанцій, врахувавши правову природу (сутність) договору іпотеки (як заходу забезпечення основного зобов’язання), взявши до уваги зміни, погоджені та внесені сторонами у справі до договору іпотеки, проаналізувавши умови кредитних договорів та договору іпотеки з урахуванням змін до цих договорів, зокрема встановивши те, що у кредитних договорах були визначені розміри кредиту, умови його надання, а у договорі іпотеки сторони узгодили, які зобов'язання забезпечуються іпотекою та визначили майно, яким забезпечується ці зобов'язання, дійшли правильних висновків про наявність правових підстав для звернення стягнення на майно, що перебуває в іпотеці позивача за іпотечним договором від 24.04.2009, правильно та обґрунтовано задовольнили позовні вимоги у цій справі.

Про правові наслідки скасування довіреності на відчуження автомобіля

Позивач видав співвідповідачам довіреність, якою уповноважив їх здати в оренду, обміняти, продати належний йому на праві власності автомобіль. Згодом він скасував довіреність. На час звернення до суду власникові було відомо, що автомобіль перебуває у володінні третьої особи, яка відмовляється повернути його власнику.

Місцевий суд витребував автомобіль у володільця та повернув його власникові. Однак апеляційний скасував рішення суду першої інстанції і відмовив у задоволенні позову, оскільки володільця автомобіля не було повідомлено про скасування довіреності, а тому він є добросовісним володільцем на підставі чинної довіреності. Апеляційний суд установив, що володілець не набув права власності на спірний автомобіль, проте в межах дії довіреності має право ним володіти.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду і залишив у силі рішення суду першої інстанції, навівши таке правове обґрунтування.

Видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без укладення договору його купівлі-продажу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку, що володілець не набув права власності на спірний автомобіль на підставі усних домовленостей про його купівлю-продаж з представником позивача за довіреністю. Проте Верховний Суд не погодився з його висновком про добросовісність набуття володільцем автомобіля з таких підстав.

Позивач на підставі довіреності передав співвідповідачам спірний автомобіль і свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу.

На підставі усних домовленостей про купівлю-продаж автомобіля одна з довірених осіб передала автомобіль та свідоцтво про його реєстрацію третій особі, яка сплатила за це кошти, проте не перереєстровувала транспортний засіб на своє ім’я.

Позивач скасував довіреність на розпорядження автомобілем, про що приватний нотаріус сповістив довірених осіб і всіх, кого це стосується.

Оскільки третя особа набула спірний автомобіль на підставі усних домовленостей про його купівлю-продаж із представником позивача за довіреністю, то вона є недобросовісним набувачем.

Момент скасування довіреності та момент втрати нею чинності для представника і третіх осіб не збігаються. Скасована довіреність втрачає чинність для представника та третіх осіб з моменту настання першої із подій: або коли представник довідався або міг довідатися про скасування довіреності; або коли третя особа дізналась або могла дізнатись, що дія довіреності припинилася.

Третя особа, в розпорядженні якої насамкінець опинився спірний автомобіль, що його просив витребувати позивач, при розгляді справи в суді першої інстанції, зазначила, що у 2018 році від працівників поліції вона дізналася про накладення арешту на автомобіль та заборону його перереєстрації.

Таким чином, позивач виконав вимоги ст. 249 ЦК України, а всім відповідачам було відомо про скасування довіреності, у зв’язку з чим вона втратила чинність як для представника довірителя, так і для третьої сторони, а висновок суду апеляційної інстанції щодо дії довіреності стосовно володільця є неправильним.

Постанова Верховного Суду від 4 листопада 2020 року у справі № 573/476/19 (провадження № 61-17254св19).

ВС розглянув спір між релігійними громадами щодо порядку користування культовими спорудами, які перебувають у власності держави

Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою, а за відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Зокрема, на це положення ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» вказав Верховний Суд у постанові, винесеній за результатом касаційного перегляду справи, у якій  позивач (релігійна громада) оскаржила розпорядження Рівненської обласної державної адміністрації від 21 березня 2019 року № 232 «Про порядок почергового користування Покровською церквою в с. Мнишин Гощанського району».

Спір виник у зв’язку з тим, що з 2015 року в селі діють дві православні релігійні громади, між якими існує спір щодо користування культовою спорудою – Покровською церквою цього села. Іншої культової споруди для проведення релігійних обрядів у цьому населеному пункті немає, а взаємної згоди між зазначеними релігійними громадами села щодо почергового користування церквою не досягнуто. За таких обставин відповідач видав спірне розпорядження, яким затвердив порядок почергового користування релігійними громадами культовою будівлею, що належить до державної власності.

Позивач доводив, що Покровська церква перебуває в його користуванні на підставі Охоронного договору на передачу пам’ятки архітектури Покровської церкви 1876 року від 29 вересня 1988 року, а також те, що він (позивач) є належним правонаступником релігійної громади цього села, створеної ще в 1876 році. Також позивач вважає, що прийняття спірного розпорядження прямо суперечить рішенню Рівненської обласної Ради народних депутатів від 3 грудня 1991 року № 221, оскільки вказаним державним органом вже встановлений єдиний належний користувач культової споруди.

Суди першої та апеляційної інстанцій вказали на відсутність підстав для задоволення позову, з цим рішенням погодився Верховний Суд з огляду на таке.

У ході розгляду справи суди з’ясували, що власником культової будівлі є держава. Позивач не довів укладання на виконання рішення Рівненської обласної Ради народних депутатів від 3 грудня 1991 року № 221 охоронно-орендного договору щодо використання ним культової будівлі з додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури.

Аналізуючи законодавчі норми, Верховний Суд вказав, що ст. 35 Конституції України кожному гарантується право на свободу світогляду і віросповідання. Правовідносини, пов’язані зі свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду також керувався висновком Верховного Суду у справі № 817/1950/16, в якій розглядалися аналогічні обставини. Аналізуючи положення ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», Верховний Суд вказав, що надання у користування або передача у власність релігійним організаціям культових будівель, які були визнані державною власністю за радянських часів, здійснюється шляхом прийняття окремого рішення органу державної влади, який є власником відповідної культової будівлі. При цьому у випадку, коли на відповідній території існує дві і більше релігійні громади, які виявляють бажання користуватись культовою будівлею, за відсутності їх згоди щодо порядку такого користування державний орган самостійно визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Постанова Верховного Суду у справі № 460/939/19 (адміністративне провадження № К/9901/34437/19).

Недопустимо встановлювати неустойку за односторонню відмову від договору

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, визнав повністю недійсним пункт договору про надання правової допомоги, у якому зокрема, передбачалося, що в разі односторонньої відмови клієнтки від договору вона повинна сплатити адвокату додаткову винагороду в розмірі 30 % від вартості отриманого нею майна чи коштів, але не менше суми, еквівалентної 10 тис. доларів США.

Судові рішення мотивовані тим, що Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не передбачено такого виду гонорару адвокату, як «додаткова винагорода» або накладення штрафних санкцій. Отже, у цій частині договір суперечить ст. 30 зазначеного Закону та ст. 33 Правил адвокатської етики.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду змінив судові рішення попередніх інстанцій, скасував зазначений пункт лише в частині зобов’язання позивачки відшкодувати відповідачеві кошти у сумі не менше 10 тис. доларів США, але залишив у силі вимогу про додаткову винагороду адвокату в розмірі 30 % від вартості отриманого клієнткою майна чи коштів. Верховний Суд навів таке правове обґрунтування.

Перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація спрямована на з’ясування справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується на інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в межах спору щодо такого договору.

Законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, зокрема в разі, якщо зі змісту акта цивільного законодавства випливає обов’язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень або виражатися за допомогою інших правових засобів.

По своїй суті неустойка — це конструкція, яка є видом забезпечення виконання зобов’язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). У ст. 549 та в § 2 гл. 49 ЦК України регулювання неустойки відбувається тільки з позицій забезпечення виконання зобов’язання. Неустойка (штраф чи пеня) може бути передбачена для забезпечення виконання зобов’язання.

Законодавець пов’язує стягнення неустойки саме з порушенням зобов’язання. Це підтверджується застосуванням таких понять та словосполучень, як «забезпечення зобов’язання», «порушення зобов’язання». Тому недопустимим є встановлення неустойки (штрафу чи пені) за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору.

В оспорюваному пункті договору передбачено штраф за односторонню відмову від договору; цей пункт суперечить сутності неустойки, оскільки її встановлення не допускається за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору. Тобто обов’язковість положень акта цивільного законодавства випливає з його змісту.

Суди правильно визнали недійсним оспорюваний пункт у частині передбачення штрафу за односторонню відмову від договору, але з інших мотивів. Тому судові рішення судів у цій частині слід змінити в мотивувальній частині.

Проте немає підстав вважати недійсним оспорюваний пункт в іншій частині (умови стягнення  винагороди у розмірі 30 % від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів). Тому в цій частині слід відмовити в позові.

Із постановою Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 591/3176/17 (провадження № 61-47158св18) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.