Огляд судової практики. Лютий, 2021 01.03.2021

Prostopravo пропонує короткий огляд деяких рішень Верховного Суду, прийнятих за результатми розгляду справ у лютому 2021 року. // 01.03.2021

Про спростування недостовірної інформації

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про захист гідності, честі та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди, зокрема, з огляду на те, що відповідач продублював оспорювану інформацію зі статті в журналі, який посилається на матеріали розслідування інтернет-сайту.

Апеляційний суд змінив рішення місцевого суду у частині мотивів відмови в задоволенні позову, вказавши також на те, що повідомлення відповідачем про те, що в іншому засобі масової інформації було розміщено оспорювану позивачкою інформацію, не може бути правовою підставою для притягнення до відповідальності.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду, передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, навівши таке правове обґрунтування.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» передбачено, що журналіст зобов’язаний подавати для публікації об’єктивну і достовірну інформацію.

Відповідно до ч. 2 ст. 37 цього Закону, якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати їх спростування.

Згідно з положеннями ст. 42 зазначеного Закону редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян, зокрема, якщо ці відомості є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим ЗМІ з посиланням на нього.

У наведених випадках засоби масової інформації звільняються лише від обов’язку щодо відшкодування збитків та моральної шкоди. Оскільки спростування поширеної недостовірної інформації не є способом цивільно-правової відповідальності, тому що не має компенсаційного та майнового характеру, то на засоби масової інформації може бути покладено обов’язок опублікувати спростування.

Відповідно до вказаних вище положень Закону саме на відповідача покладаються обов’язки: переконатися у достовірності поширеної ним інформації; у разі відсутності доказів достовірності оспорюваної інформації, утриматися від її поширення; надати суду докази достовірності такої інформації, а в разі їх відсутності – видалити та спростувати її.

Положеннями національного законодавства та сталою практикою Європейського суду з прав людини підтверджується обов’язок відповідача у цій категорії справ перевіряти поширену ним інформацію та її джерела.

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що поширена відповідачем інформація не є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими ЗМІ, а формально зазначив, що відповідач лише послався на статтю в іншому ЗМІ.

Постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 753/338/19 (провадження № 61-16277св20).

Про порядок звернення стягнення на успадкований предмет іпотеки

Позивачка успадкувала від сина, який помер у 2018 році, будинок, що перебував в іпотеці.

У 2011 році банк-іпотекодержатель надсилав синові позивачки вимогу про усунення порушення умов кредитного договору та про намір у позасудовому порядку звернути стягнення на предмет іпотеки. Після цього було ухвалено рішення про стягнення на користь банку кредитного боргу, відкрито виконавче провадження, однак судове рішення виконано не було.

Тим часом права вимоги за кредитним та іпотечним договорами кілька разів відступалися, і в листопаді 2019 року кінцевий іпотекодержатель реалізував право вимоги в позасудовому порядку шляхом продажу спірного будинку іншій особі, співвідповідачеві.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки хоча іпотекодержатель не повідомив боржника про намір продати предмет іпотеки на порушення вимог ст. 38 Закону України «Про іпотеку», але наслідком такого порушення є відшкодування іпотекодержателем збитків, а не визнання договору недійсним.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував судові рішення попередніх судів і визнав оспорюваний договір недійсним, навівши таке правове обґрунтування.

За змістом ч. 1 ст. 33 та ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов’язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звернути стягнення на предмет іпотеки.

Ненадсилання іпотекодавцю та боржнику вимоги про усунення порушення основного зобов’язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» якщо іпотекодержатель має право на продаж предмета іпотеки за рішенням суду або договором, то він зобов’язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування збитків.

У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцеві вимоги про усунення порушення основного зобов’язання відповідно до ч. 1 ст. 35 цього Закону з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону (одним документом) необхідно виходити з пріоритету дотримання саме ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку».

У цій справі кінцевий іпотекодержатель не надсилав спадкоємцеві повідомлення про усунення порушення, а також про намір звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу.

Надіслана первісним кредитором у 2011 році вимога боржникові, який згодом помер, не була реалізована, оскільки після її направлення банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Останній кредитор, звертаючи стягнення в позасудовому порядку на предмет іпотеки, який на час продажу успадкований позивачкою, не повідомив її про необхідність усунення порушення зобов’язань та про наслідки такого неусунення – звернення стягнення на предмет іпотеки. Тобто кредитор не пред’явив своїх кредиторських вимог до позивачки в порядку ст. 1281 ЦК України, а отже, повинен був дотриматись вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеку».

Спадкоємець боржника, якому невідомо про існування вимог кредитора спадкодавця, не може бути позбавлений успадкованого майна в позасудовому порядку без будь-якого повідомлення чи попереднього пред’явлення претензії кредитором, оскільки це  є порушенням права власності, гарантованого ст. 41 Конституції України.

Постанова Верховного Суду від 3 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц (провадження № 61-13586св20).

Про переміщення особистого майна з тимчасово окупованої території

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом фізичної особи, яка просила визнати постанову Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2015 року № 1035 «Про обмеження поставок окремих товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію» незаконною.

Позивачка є особою, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції та якій відмовлено у пропуску через митний кордон України з причини порушення п. 1 постанови КМУ № 1035, оскільки вона переміщує через митний кордон України товари, а саме: електричну духовку – 1 шт., електросушилку – 1 шт., які вже були у використанні, що не зазначені в переліку особистих речей громадян, наведеному в ч. 1 ст. 370 МК України.

Суди попередніх інстанцій позов задовольнили частково. Визнали незаконним і нечинним п. 1 постанови КМУ № 1035. При цьому суди дійшли висновку, що, прийнявши п. 1 цієї постанови, КМУ вийшов за межі наданих йому повноважень, а вказані положення суперечать приписам п. 13.1 ст. 13 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» та ч. 1 ст. 9  Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Верховний Суд ці рішення залишив без змін з огляду на таке.

Суд зауважив, що постанова № 1035 прийнята Кабінетом Міністрів України на виконання положень підпункту 4 п. 12.4 ст. 12 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України», де визначено, що під час тимчасової окупації поставки товарів на територію (з території) ВЕЗ «Крим» здійснюються з урахуванням того, що КМУ має право тимчасово обмежити поставки окремих товарів (робіт, послуг) та/або під окремими (всіма) митними режимами з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію.

Водночас згідно із преамбулою цього Закону він є спеціальним, його норми  визначають особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України згідно зі ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», створюють вільну економічну зону «Крим» та врегульовують інші аспекти правових відносин між фізичними і юридичними особами, які знаходяться на тимчасово окупованій території або за її межами.

При цьому в рішенні Суду зазначено, що п. 13.1 ст. 13 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» передбачає, що об’єкти права приватної, державної та комунальної власності, розташовані на тимчасово окупованій території України, залишаються у власності осіб, які мали такі об’єкти у власності (користуванні) на початок тимчасової окупації.

У ч. 1 ст. 9  Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» визначено, що внутрішньо переміщена особа, зокрема, має право на сприяння у переміщенні її рухомого майна.

За приписами ст. 14 цього Закону внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що спеціальними правовими нормами, які регулюють особливості економічної діяльності на тимчасово окупованій території України та особливості захисту прав та охоронюваних законом інтересів внутрішньо переміщених осіб, передбачено гарантію захисту права власності осіб на об’єкти, розташовані на тимчасово окупованій території України, а також сприяння у переміщенні рухомого майна, належного внутрішньо переміщеним особам.

Отже, беручи до уваги, що оскаржувана постанова КМУ № 1035 спрямована на врегулювання правовідносин щодо постачання товарів (робіт, послуг) у межах господарської діяльності відповідних суб’єктів, перелічені винятки не повинні бути викладенні таким чином, щоб застосування зазначених правових норм призводило до обмеження переміщення будь-яких особистих речей фізичними особами (в тому числі й техніки, яка була у користуванні), які не є суб’єктами господарювання.

Верховний Суд констатував, що суб’єкт нормотворчості не повинен порушувати права особи внаслідок прийняття «неоднозначних» нормативно-правових актів.

Постанова Верховного Суду від 4 лютого 2021 року у справі № 826/9502/16 (адміністративне провадження № К/9901/33828/18).

Фізична особа може придбати право вимоги за кредитним договором у банку, що ліквідується

Позивач просив суд визнати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, оскільки банк, що перебуває у процедурі ліквідації, продав на прилюдних торгах відповідні права фізичній особі, не наділеній правами надавати фінансові послуги.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову. Суди зазначили, що укладений між банком і фізичною особою договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, а тому відповідач мав право, як фізична особа, брати участь в електронних торгах із продажу права вимоги за кредитним договором. 

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив рішення попередніх судів без змін, навівши таке обґрунтування.

За загальним правилом, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов’язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб’єкт, а саме кредитор – банк або інша фінансова установа.

Водночас процедура припинення банку як юридичної особи проводиться у порядку, передбаченому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

При ліквідації банку Фонд гарантування вкладів фізичних осіб безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі з дня початку процедури ліквідації банку здійснює відчуження активів та/або зобов’язань банку.

Згідно з п. 1.2 оспорюваного договору про відступлення права вимоги сторони визначили, що жодне з його положень, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором.

Положення нормативно-правових актів, якими врегульовано процедуру ліквідації банку, допускають продаж майна банку, який перебуває в стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов’язання на конкурсних засадах будь-яким суб’єктам правовідносин, у тому числі без статусу банку або фінансової установи.

При цьому, враховуючи відкликання Національним банком України банківської ліцензії банку, а також наслідки початку процедури його ліквідації, обмеження прав фізичних осіб на участь у торгах з продажу прав вимоги цим банком законодавством не визначені.

Положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та прийняті на його виконання нормативно-правові акти ФГВФО, які не містять заборони щодо придбання фізичними особами майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення, є пріоритетними щодо інших нормативних актів України.

Відповідач не набув права здійснювати фінансові операції стосовно боржника, за умовами договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги у нього виникло лише право вимагати виконання зобов’язань у розмірі та обсязі, які існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових процентів і неустойки, право на нарахування яких мав первісний кредитор. 

Доводи позивача про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій правовим висновкам, викладеним у постановах Великої Палати ВС у справах № 909/968/16, № 465/646/11, № 638/22396/14-ц, є необґрунтованими, оскільки у справі, що переглядається, спірний договір відступлення прав вимоги за кредитним договором був укладений у процедурі примусової ліквідації банку, порядок проведення якої регулюється спеціальними нормами.

Постанова Верховного Суду у справі № 640/14873/19 (провадження № 61-6649св20).


Горячие предложения

Кредиты на карту

более 30 онлайн-сервисов!

Ставка - от 0.01%

Срок - до 180 дней

Сумма - до 20 000 грн.

Документы - паспорт и код

Bookeeper

295 грн. у місяць

Онлайн бухгалтерія

для ФОП і малого бізнесу

перші 30 днів безкоштовно!

Хочете отримувати повідомлення на ваш email, коли ми опублікуємо нові статті?

також стежити за оновленнями сайту можна в Facebook Instagram Twitter Viber Telegram

Пошук юристів і держорганізацій по великих містах