Огляд судової практики. Серпень-2020 28.08.2020

Prostopravo пропонує ознайомитись з рішеннями Верховного Суду, прийнятими за результатми розгляду справ у серпні 2020 року. // 28.08.2020

Про забезпечення позову у корпоративному спорі

Акціонер ПАТ до подання позовної заяви звернувся до господарського суду із заявою про забезпечення позову, в якій просив суд вжити заходів забезпечення позову, а саме: заборонити проведення державної реєстрації та внесення записів до ЄДРЮОФОПГФ, пов’язаних із прийняттям будь-яких рішень загальних зборів акціонерів ПАТ від 17 грудня 2019 року включно, але не обмежуючись, з приводу зміни складу виконавчого органу – генерального директора ПАТ, зміни типу товариства; заборонити НКЦПФРУ приймати особливу інформацію від ПАТ щодо зміни особового складу наглядової ради та виконавчого органу ПАТ у зв’язку з рішеннями загальних зборів акціонерів ПАТ від 17 грудня 2019 року.

Господарський суд ухвалою заяву про забезпечення позову до подання позовної заяви задовольнив. Апеляційний господарський суд постановою відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви. КГС ВС постанову апеляційного господарського суду залишив без змін.

Суд касаційної інстанції зазначив, що, задовольняючи вимогу про забезпечення позову шляхом заборони проведення державної реєстрації зміни виконавчого органу – генерального директора, місцевий суд не врахував, що відповідно до Закону України «Про акціонерні товариства» питання обрання та припинення повноважень голови і членів виконавчого органу належить до компетенції наглядової ради товариства. Крім того, наявними у матеріалах справи доказами підтверджено, що питання звільнення та обрання на посаду генерального директора вирішувалося саме на засіданні наглядової ради.

Оскільки заявник не надав доказів того, що питання зміни директора вирішувалося на загальних зборах ПАТ 17 грудня 2019 року, які заявник має намір оскаржити до суду, водночас акціонер у своїй заяві про забезпечення позову не вказав про свій намір також оскаржити відповідне рішення наглядової ради товариства щодо зміни генерального директора, то заявлені заходи забезпечення позову у вказаній частині не стосуються предмета спору.

У місцевого суду на час розгляду заяви про забезпечення позову не було достатніх підстав вважати, що заявлені позивачем заходи забезпечення позову, зокрема щодо заборони проведення державної реєстрації та внесення записів до ЄДРЮОФОПГФ, зміни складу виконавчого органу – генерального директора ПАТ, зміни типу товариства, пов’язані саме з рішеннями, прийнятими на загальних зборах акціонерів ПАТ 17 грудня 2019 року, які заявник має намір оскаржити до суду.

Суд апеляційної інстанції правомірно зауважив про те, що відповідна заборона реєстрації будь-яких рішень загальних зборів порушує ч. 10 ст. 137 ГПК України, оскільки зачіпає права інших акціонерів (учасників) господарського товариства та діяльність товариства в цілому.

У заяві про забезпечення позову та в ухвалі господарського суду взагалі не обґрунтовано необхідність вжиття такого заходу забезпечення, як заборона НКЦПФРУ приймати особливу інформацію від ПАТ щодо зміни особового складу наглядової ради та виконавчого органу ПАТ.

З повним текстом постанови КГС ВС від 11 серпня 2020 року у справі № 911/3136/19 можна ознайомитися за посиланням.

Про відповідальність власника при неправомірному заволодінні авто іншою особою, яка вчинила ДТП

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (ч. 2 ст. 1187 ЦК України).

Зобов’язання про відшкодування майнової шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, виникає за таких умов: наявність шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та її результатом — шкодою.

У ч. 4 ст. 1187 ЦК України передбачено, що якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Умовою застосування ч. 4 ст. 1187 ЦК України є заволодіння транспортним засобом внаслідок протиправних дій іншої особи (осіб), тобто поза волею його власника (володільця). При цьому передання власником транспортного засобу з порушенням публічних норм (зокрема, особі, яка перебуває в стані алкогольного сп’яніння) не є його неправомірним заволодінням з огляду на наявність волі власника.

У справі, яку переглядав Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили про наявність підстав для притягнення власника автомобіля до відповідальності за шкоду, завдану позивачам іншою особою – володільцем авто, а тому зробили помилковий висновок про відповідальність власника.

Верховний Суд зауважив, що у цій справі позовних вимог до особи, яка завдала шкоду, заявлено не було, тому немає підстав для задоволення позову внаслідок його пред’явлення до неналежного відповідача.

Постанова Верховного Суду від 5 серпня 2020 року у справі № 456/881/17 (провадження № 61-470св20).

Про конфіскацію та право особи на вільне володіння майном

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду розглянув касаційну скаргу засудженого за незаконне зайняття рибним добувним промислом, що заподіяло істотну шкоду (ч. 1 ст. 249 КК України).

Відповідно до вироку районного суду дві особи за попередньою змовою приїхали на озеро на автомобілі, який належав одній із них (засудженому, який подав касаційну скаргу). Там вони без належного дозволу на вилов за допомогою шести завчасно заготовлених «зяберних» сіток, що належать до заборонених знарядь лову, а також гумового човна незаконно виловили цінні породи риби для особистих потреб у кількості 280 штук на суму 17646 грн, завдавши своїми діями істотної шкоди державним інтересам.

Кожна з осіб була засуджена до покарання у виді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1700 грн), у власність держави конфісковано речові докази (човен, сітки, виловлену рибу). Було також ухвалено залишити у власності особи автомобіль, скасувати арешт на автомобіль у частині відчуження та розпорядження автомобілем.

Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині вирішення долі речових доказів, ухвалив конфіскувати в дохід держави речовий доказ – автомобіль, який належить на праві власності засудженому. У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі засуджений, зокрема, вказав на те, що суд апеляційної інстанції прийняв незаконне рішення про конфіскацію автомобіля.

Як зазначено в постанові ККС ВС, з матеріалів кримінального провадження видно, що під час вирішення питання про долю речових доказів суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про повернення автомобіля його власнику. Суд послався на те, що цей автомобіль не був знаряддям вчинення злочину, оскільки не використовувався для виконання об’єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ст. 249 КК України, тому в цьому випадку спеціальній конфіскації не підлягає. З таким висновком погодилася колегія суддів касаційного суду.

Крім того, згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини і основоположних свобод кожна фізична чи юридична особа має право на повагу до своєї власності. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини застосування конфіскації майна в конкретному випадку буде відповідати вимогам ст. 1 Першого протоколу до Конвенції не лише за умови, якщо така конфіскація формально ґрунтується на вимогах закону, але й за умови, що така законна конфіскація у цій конкретній ситуації не порушує «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб».

Вирішуючи долю речового доказу у кримінальному провадженні – автомобіля, апеляційний суд повною мірою не взяв до уваги положень національного права та практики тлумачення й застосування положень міжнародного законодавства, а також не врахував належним чином ступеня тяжкості вчиненого злочину (кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 249 КК України, яке є злочином невеликої тяжкості), конкретних обставин кримінального провадження та вартості транспортного засобу, яка значно перевищує розмір завданих матеріальних збитків і суми штрафу, тобто є неспівмірною.

З огляду на викладене колегія суддів касаційного суду вважає, що рішення апеляційного суду про конфіскацію автомобіля є неправильним, оскільки застосування конфіскації в цьому випадку становитиме непропорційне втручання в право особи на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

ККС ВС частково задовольнив касаційну скаргу засудженого, змінив вирок апеляційного суду в частині вирішення питання про долю речового доказу, повернувши автомобіль власнику.

Детальніше з постановою ККС ВС у справі № 748/1457/19 (провадження № 51-6503км19) можна ознайомитися за посиланням.

Про присвоєння народному депутату категорії та рангу держслужбовця

Питання нормативного регулювання призначення категорії та рангу державного службовця, що раніше належали за законом до правового статусу колишнього народного депутата України, можуть змінюватись законодавцем у спосіб, який останній вважає необхідним.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув позов народного депутата України VIII скликання (період з 27 листопада 2014 року по 29 серпня 2019 року), у якому позивач просив визнати неправомірною бездіяльність Верховної Ради України щодо присвоєння йому першої категорії та першого рангу державного службовця, а також зобов’язати відповідача вчинити ці дії.

Суть спору полягає в тому, що  таке право передбачалося відповідно до вимог ст. 20 Закону України «Про статус народного депутата України» в редакції станом на 27 листопада 2014 року. 10 грудня 2015 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 889-VIII  «Про державну службу», який набрав чинності 1 травня 2016 року та яким, зокрема, було здійснено розмежування політичних та адміністративних посад публічної служби. Сфера дії Закону України «Про державну службу» не поширюється на народних депутатів України (ч. 3 ст. 3 цього Закону).

Позивач доводив, що гарантії трудових прав народних депутатів України не можуть бути звуженими шляхом внесення змін до законодавства.

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам та вирішуючи спір, що виник між сторонами, колегія суддів КАС ВС дійшла висновку, що Верховна Рада України обґрунтовано відмовила позивачеві.

Суд зазначив, що з моменту набрання чинності Законом України «Про державну службу»  позивач як народний депутат України втратив право на присвоєння першої категорії, першого рангу державного службовця у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Зважаючи на принцип незворотності дії закону в часі (ст. 58 Конституції України), норма, яка надавала таке право, була виключена іншим Законом, отже не діяла, а тому не підлягала застосуванню, на що слушно вказав відповідач.

КАС ВС роз’яснив, що в контексті спірних питань не варто говорити про звуження чи скасування гарантій трудових прав народних депутатів, оскільки у зв’язку з прийняттям Закону України «Про державну службу» фактично відбулася зміна правового регулювання суспільних правовідносин, що пов’язана з розмежуванням політичних та адміністративних посад публічної служби. Тому присвоєння позивачеві першої категорії, першого рангу держслужбовця суперечило б меті та цілям цього Закону.  

Щодо посилання позивача на ст. 22 Конституції України, якою визначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, і при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, Верховний Суд сказав таке.

Правовий статус народного депутата України відрізняється від правового статусу людини в суспільстві, який не допускає звуження прав і свобод людини. Натомість питання нормативного регулювання призначення категорії та рангу державного службовця, що належали за попереднім законом до правового статусу колишнього народного депутата України, можуть змінюватись законодавцем у спосіб, який останній вважає необхідним.

З огляду на це аргументи позивача про те, що в нього були легітимні очікування на присвоєння йому відповідного рангу та категорії держслужбовця як народному депутату попереднього скликання, незважаючи на скасування норми, яка передбачала таке право, а також про порушення принципу юридичної визначеності, у зв’язку з наведеними законодавчими змінами, є безпідставними.

Рішення Верховного Суду від 3 серпня 2020 року у справі № 9901/42/20 (адміністративне провадження № П/9901/42/20).

Про підстави та умови застосування дисциплінарного стягнення

Згідно з ч. 1 ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано такий захід стягнення, як догана.

Відповідно до ч. 1 ст. 148 цього Кодексу дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення.

Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов’язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов’язків; вина працівника; наявність причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов’язків.

Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.

Саме на роботодавцеві лежить обов’язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов’язковому порядку має бути встановлена вина як одна з важливих ознак порушення трудової дисципліни.

Відповідно до ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Отже, при розгляді справ про накладення дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни судам необхідно з’ясовувати, в чому конкретно проявилося порушення, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147–149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення, зокрема чи враховані обставини, за яких вчинено проступок.

Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов’язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов’язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.

Апеляційний суд виходив із того, що в наказі про оголошення догани зазначено: за які порушення накладено дисциплінарне стягнення; докази, які підтверджують вказані порушення; інформацію, на підставі яких статей КЗпП України накладено дисциплінарне стягнення.

Проте з таким висновком погодитись не можна.

Наказ про оголошення догани позивачці прийнятий на підставі недотримання нею вимог наказу, який втратив чинність, тож суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки оголошення догани роботодавцем на підставі наказу, який втратив чинність, є неприпустимим.

Наказ про накладення на позивачку дисциплінарного стягнення не відповідає вимогам трудового законодавства, зокрема в ньому не зазначено, коли мало місце і в чому конкретно полягає порушення нею трудових обов’язків.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що дисциплінарне стягнення за вказані порушення накладено поза межами місячного строку, який визначений ч. 1 ст. 148 КЗпП України.

Апеляційний суд помилково виходив із того, що порушення трудової дисципліни є триваючим.

Постанова Верховного Суду у справі № 554/9493/17 (провадження № 61-38286св18).


Горячие предложения

Кредиты на карту

более 30 онлайн-сервисов!

Ставка - от 0.01%

Срок - до 180 дней

Сумма - до 20 000 грн.

Документы - паспорт и код

Bookeeper

295 грн. в месяц

Онлайн бухгалтерия

для ФОП и малого бизнеса

первые 30 дней бесплатно!

Хочете отримувати повідомлення на ваш email, коли ми опублікуємо нові статті?

також стежити за оновленнями сайту можна в Facebook Instagram Twitter Viber Telegram

Пошук юристів і держорганізацій по великих містах

© 2006–2020

ООО «Простобанк Консалтинг»

Код ЄДРПОУ: 35454764

Адрес и телефон «Простобанк Консалтинг»

Email: info@prostobank.com