Огляд судової практики. Січень, 2022 року

Редакція сайту підготувала новий юридичний огляд на 03.02.2022

Prostopravo знайомить читачів з практикою Верховного Суду в перший місяць 2022 року.

Щодо кваліфікації дій особи як торгівлі людьми з використанням уразливого стану потерпілих

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду розглянув кримінальне провадження за обвинуваченням двох осіб у торгівлі людьми (ч. 2 ст. 149 КК України) за касаційними скаргами одного із засуджених та двох захисників. Скаржники вказали, зокрема, на невстановлення наявності уразливого стану потерпілих, непроведення на підтвердження цього стану комплексних психолого-психіатричних експертиз.

ККС ВС залишив касаційні скарги без задоволення, вказавши на таке.

Суди першої та апеляційної інстанцій всебічно та повно перевірили доводи сторони захисту про відсутність у діях осіб складу інкримінованого їм злочину, а саме ознак використання ними уразливого стану потерпілих. На спростування цих доводів суди послалися на показання в судовому засіданні потерпілої про те, що вона погодилася на поїздку за кордон для надання сексуальних послуг з причин свого уразливого стану внаслідок матеріальних проблем; письмові докази, зокрема матеріали, що підтверджують наявність у потерпілих кредитної заборгованості, дані оперативно-розшукових заходів, якими встановлено, що обвинуваченим було відомо про існування в потерпілих заборгованостей за кредитним зобов’язанням.

Визначення уразливого стану особи має два види: 1) стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям; 2) збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин.

З огляду на це висновок про наявність або відсутність такого стану потерпілого та його використання обвинуваченим під час вчинення злочину може базуватись як на результатах медичної, психологічної, психіатричної або комплексної експертизи потерпілого, що підтверджуватиме наявність в особи фізичного захворювання чи фізичної вади, особливого психологічного стану або психічного розладу, так і на сукупності доказів існування тяжких особистих сімейних або інших обставин.

При цьому уразливий стан потерпілої особи є оціночним поняттям, його наявність визначають органи досудового слідства та суду на підставі аналізу конкретних обставин кримінального провадження.

Врахувавши досліджені докази, суди дійшли правильних висновків, що обвинувачені усвідомлювали мету своїх дій та діяли заради її досягнення – сексуальної експлуатації в ОАЕ жінок, яких вони підшукували і сприяли їх виїзду з такою метою, вчиняючи ці дії для вербування потерпілих, вони не володіли іншою інформацією про матеріальний стан цих осіб, окрім тієї, яку надавали їм самі потерпілі, а тому сприймали їхній стан як уразливий та вдалий для вербування.

Водночас твердження в касаційній скарзі захисника про необхідність проведення комплексної психолого-психіатричної експертизи для підтвердження уразливого стану потерпілих є безпідставними, оскільки такий стан, який позбавляв або обмежував їхню здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, не був зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами.

Постанова ККС ВС у справі № 750/5031/18 (провадження № 51-2761км21).

Скопійовані з мережі «Інтернет» відеофайли поширеної в телеетері спірної інформації можуть бути належними доказами

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку про те, що доказом поширення телерадіоорганізацією спірної інформації в етері є лише оригінал запису передачі, що містить спірну інформацію, та/або отримана позивачем у порядку ч. 5 ст. 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» копія запису такої передачі.

Про це йдеться у справі № 905/902/20 за позовом КП «Центр поводження з тваринами» до ТОВ «ТРК "Україна"» про визнання недостовірною і такою, що принижує ділову репутацію, інформації, поширеної в етері телеканалу «Донбас», та про спростування недостовірної інформації. Позивач стверджував, що поширена у відеосюжеті інформація про існування договірних відносин між КП «Центр поводження з тваринами» та Лиманською міською радою Донецької області щодо надання послуг з вилову безпритульних тварин не відповідає дійсності.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив частково, визнав недостовірною і такою, що принижує ділову репутацію позивача, поширену відповідачем інформацію. Апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову. КГС ВС передав справу на розгляд Великої Палати ВС.

ВП ВС зауважила, що законодавство у сфері регулювання відносин, пов’язаних із поширенням недостовірної інформації шляхом передання її по радіо та телебаченню, не передбачає, що докази поширення такої інформації (докази транслювання чи ретранслювання телерадіоорганізацією передачі зі спірною інформацією) можуть бути отримані виключно в порядку, передбаченому Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

ВП ВС підкреслила, що для досягнення мети здійснення судового розгляду позивач має право надати або відеозапис, отриманий у порядку ст. 64 цього Закону, або відеозапис з електронного інтернет-джерела (електронної платформи), на якому (якій) розміщено відеоролик. Якщо особа не має такого запису і надає копію, отриману з інших джерел, суд може витребувати відеозапис за наявності сумніву у відповідності поданого відеозапису оригіналу (ч. 5 ст. 96 ГПК України). Якщо відеозапис не зберігся взагалі, то сторони мають право доводити факти порушеного права у справі будь-якими доказами.

У постанові також зазначено, що право на судовий захист ділової репутації не залежить від того, чи скористалися громадянин або юридична особа правом вимагати від телерадіоорганізації спростування недостовірної інформації в позасудовому порядку. Тому сплив установленого законом 14-денного строку зберігання трансльованої передачі та незвернення заявника до телерадіоорганізації протягом цього строку з вимогою про спростування недостовірної інформації та/або про надання копії запису фрагмента передачі не позбавляє його можливості захистити свої права в судовому порядку з дотриманням принципу змагальності сторін.

Враховуючи викладене вище, Велика Палата ВС скасувала постанову апеляційного суду, а справу направила на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Великої Палати ВС від 7 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 (провадження № 12-52гс21).

Боржник у виконавчому провадженні не може пред’являти позов про зняття арешту з його майна

Позивач отримав свідоцтво про право на спадщину на квартиру, а під час звернення до нотаріуса для оформлення договору купівлі-продажу цієї квартири дізнався, що на неї накладено арешт у межах виконавчого провадження, в якому він є боржником.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову про скасування арешту на нерухоме майно позивача, оскільки він обрав неналежний спосіб судового захисту. Суд указав, що вимоги позивача обґрунтовано тим, що накладення арешту на майно порушує право власника, захист якого передбачений ст. 391 ЦК України. Проте між сторонами немає спору про право власності (користування) на майно, на яке накладено арешт, і таке право позивача ніким не оспорюється, тому заява про зняття арешту має розглядатися в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні судові рішення та закрив провадження у справі, зробивши такі правові висновки.

У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється в позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Спори про право цивільне, пов’язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до ст. 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Суди не врахували того, що позивач як особа, яка є боржником у виконавчому провадженні, не може пред’являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший порядок судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України.

Верховний Суд зауважив, що боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред’являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України. Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він мав закрити провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Постанова Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 577/4541/20 (провадження № 61-8240св21).

Аутсорсинг юридичних послуг не порушує прав та законних інтересів членів профспілки – працівників банку

Первинна профспілкова організація співробітників Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (Профспілка) звернулася з позовом до АТ Комерційного банку «Приватбанк» (Банк) і ТОВ «Астерс Консалт» (Товариство) про визнання недійсним договору про надання юридичних послуг, укладеного між Банком та Товариством.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір суперечить інтересам трудового колективу Банку, а також держави та суспільства з огляду на таке. Наслідком укладання спірного договору стало відсторонення юридичної служби Банку від виконання завдань, покладених на неї чинним законодавством. Через відсутність внутрішнього юридичного контролю, передбаченого законодавством для державного підприємства, керівництво Банку вчинило численні кримінальні правопорушення, зокрема службові й корупційні. Зазначені правопорушення, а також виплата гонорару за договором спричиняють матеріальну шкоду Банку, чим зменшують госпрозрахунковий дохід трудового колективу. Предметом договору є надання адвокатських послуг, однак Товариство не має права надавати професійну правничу допомогу, тому Товариство є лише посередником у наданні Банку юридичних послуг, яких той не потребує.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду акцентував на таких питаннях:

Чиї права та законні інтереси захищає Профспілка в цьому спорі?

ВС неодноразово зазначав, що право представляти інтереси всього трудового колективу, а не лише членів профспілки має профспілка, яка уклала колективний договір з адміністрацією підприємства (постанова ВС від 18 червня 2018 року у справі № 804/2581/16). Суди встановили, що колективний договір Профспілкою від імені трудового колективу з адміністрацією Банку не укладався.

Висновок щодо відсутності права Профспілки представляти інтереси саме працівників юридичної служби Банку логічно випливає з висновку про відсутність у Профспілки права представляти інтереси трудового колективу Банку загалом, адже працівники юридичної служби Банку є частиною його трудового колективу.

Профспілкова організація відповідно до положень чинного законодавства не наділена правом звертатися до суду з позовом від власного імені в інтересах держави чи в суспільних, публічних інтересах.

Профспілка також не наділена правом оцінювати правочини Банку з приводу їх ефективності, доцільності, збитковості, не залучена до процесу ухвалення рішень про їх вчинення, погодження чи непогодження і не може звертатися до суду про визнання правочинів недійсними в інтересах Банку (як збиткових).

Чи є Банк державним підприємством, а його майно державним майном?

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Банк є державним банком, оскільки всі його акції належать державі, але існує він у формі акціонерного товариства. У зв’язку із цим скаржник помилково вважає Банк державним підприємством. Отже, майно Банку належить не державі, а самому акціонерному товариству, тобто не є державним майном у розумінні ст. 141 ГК України.

Чи можуть вплинути витрати Банку, понесені у зв’язку з виконанням договору, на права та законні інтереси працівників Банку – членів Профспілки?

Як установили суди попередніх інстанцій, у Банку не укладено колективного договору, а Статут Банку не містить положень щодо права трудового колективу Банку брати участь у розподілі прибутку чи визначати напрями такого розподілу.

Відповідно до п. 12 ч. 2 ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства» до виключної компетенції загальних зборів належить розподіл прибутку і збитків товариства з урахуванням вимог, визначених законодавством. Водночас цей Закон не передбачає участі трудового колективу в розподілі та використанні прибутку товариства. Оскільки, як зазначалося, єдиним власником Банку є держава, працівники не володіють корпоративними правами Банку, а тому не беруть участі в розподілі прибутку товариства.

При цьому оплата праці працівників товариства входить до його витрат у розумінні абз. 15 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а тому не підлягає виплаті з отриманого прибутку товариства.

Таким чином, зменшення доходу / прибутку Банку не має безпосереднього впливу на права та законні інтереси працівників Банку – членів Профспілки.

Чи порушує аутсорсинг юридичних послуг інтереси членів Профспілки – працівників Банку?

Профспілка, обґрунтовуючи порушення прав своїх членів, указує, що передання частини функцій юридичної служби Банку на аутсорсинг призведе до скорочення штатної кількості юридичної служби та звільнення працівників Банку.

До компетенції органів управління Банку належить і визначення його організаційної структури, кількості працівників, затвердження штату. Банк може проводити реструктуризацію, створювати й ліквідовувати підрозділи та служби. Це передбачають статті 33, 52 Закону України «Про акціонерні товариства», статті 37, 39, 40 Закону України «Про банки і банківську діяльність», пункти 79, 85, 146 Статуту Банку. Права працівників Банку в такому разі захищені нормами законодавства про працю, а якщо їх було порушено, працівник має право на звернення до суду цивільної юрисдикції.

Отже, аутсорсинг юридичних послуг не порушує прав та законних інтересів членів Профспілки – працівників Банку.

Крім того, колегія суддів зазначила, що захист профспілкою трудових прав окремих членів трудового колективу не може відбуватися в межах господарського процесу. Спори, що випливають із порушення трудових прав працівників, підлягають розгляду судами цивільної юрисдикції (ч. 1 ст. 19 ЦПК України).

З текстом постанови КГС ВС у справі № 910/10754/20 можна ознайомитися за посиланням.