Огляд судової практики Верховного Суду. Квітень, 2020 04.05.2020

Prostopravo знайомить читачів з деякими рішеннями Верховного Суду, прийнятими за результатами розгляду касаційних скарг та оприлюдненими у квітні 2020 року. // 04.05.2020

Протиправність дій потерпілого пішохода не виключає винуватість водія

Колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду погодилась з висновком Апеляційного суду міста Києва, який визнав водія винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 286 КК. Суд визнав доведеним, що водій , рухаючись автомобілем по другій смузі руху на бульварі Кольцова в м. Києві та наблизившись до регульованого пішохідного переходу, порушуючи вимоги п.п. «б» п. 2.3 і п. 12.3 Правил дорожнього руху (далі – Правила), завершуючи маневр перестроювання вправо в першу смугу руху, при виникненні небезпеки для руху, якою були пішоходи, які зліва-направо відносно руху автомобіля рухалися на червоний сигнал світлофора та яких водій був спроможний завчасно виявити, не вжив заходів для зменшення швидкості автомобіля аж до зупинки та продовжив рух, внаслідок чого здійснив наїзд на пішохода. У результаті дорожньо-транспортної пригоди останньому було заподіяно тілесних ушкоджень, що призвели до його смерті.

У касаційній скарзі захисник просив скасувати вирок апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Він вказував, що апеляційний суд, порушуючи кримінальний процесуальний закон, неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а також не з`ясував характеру порушень, які допустив кожен з учасників руху.

На думку захисника, в ситуації, яка виникла на дорозі, пішохід, створивши небезпеку для водія, мав більше можливостей уникнути зіткнення, припинивши перетинати проїжджу частину, однак не зробив цього і продовжив перебігати дорогу, ігноруючи червоний сигнал світлофора. Таким чином, пішохід не виконав обов`язків, установлених пунктами 4.4, 4.9, 4.14, 4.16 та п.п. «е» п. 8.7.3 Правил, і саме це, як вважає захисник, стало причиною дорожньо-транспортної пригоди. Водночас засуджений виконав вимоги п. 12.3 Правил, вживши заходів для безпечного об`їзду перешкоди, тому висновок апеляційного суду про наявність в діях останнього складу злочину є помилковим.

Суд не погодився з доводом у касаційній скарзі про те, що протиправність дій потерпілого пішохода виключає винуватість засудженого. Той факт, що внаслідок грубого порушення Правил потерпілий створив небезпеку для дорожнього руху, не викликає сумніву. Однак, незалежно від причин виникнення небезпеки для руху або перешкоди, водій зобов`язаний був виконати вимогу пункту 12.3 Правил і негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди. Таким чином, той факт, що небезпеку для руху, а саме перебування пішохода на проїзній частині дороги, створено внаслідок власної протиправної поведінки пішохода, не звільняє водія від виконання вимог зазначеного пункту Правил.

З повним текстом постанови можна ознайомитись за посиланням.

Незгода суду з правовим обґрунтуванням позовної заяви не є підставою для визнання її неподаною і повернення позивачу

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, визнав неподаною та повернув позивачці позовну заяву до Головного управління Національної поліції у м. Києві, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про стягнення сатисфакції за невиконання рішення суду, оскільки вона не усунула недоліків заяви.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду попередні судові рішення скасував, справу передав на розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.

Суди послалися на те, що в заяві про усунення недоліків позивачка не зазначила ідентифікаційного коду в ЄДРПО України відповідачів, не вказала обґрунтованого розрахунку ціни позову; змісту позовних вимог: способу захисту прав або інтересів, передбаченого законом чи договором, або іншого способу захисту прав та інтересів, який не суперечить закону; змісту позовних вимог щодо кожного з відповідачів; а також позивачка не виклала обставин, якими обґрунтовує свої вимоги, та не зазначила доказів, що підтверджують ці обставини.

Тлумачення пунктів 4 і 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України дає підстави зробити висновок, що предмет позову – це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову – це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову – це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачеві.

Саме на суд покладено обов’язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову – обов’язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Повертаючи позовну заяву про стягнення сатисфакції за невиконання рішення, суд першої інстанції припустився надмірного формалізму, суд апеляційної інстанції мав можливість, але зазначених порушень не усунув.

Із повним текстом постанови Верховного Суду від 8 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19 (провадження № 61-2192св20) можна ознайомитися за посиланням.

Верховний Суд розглянув справу щодо виплати поліцейським грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом фізичної особи до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області. Позивач просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку (36 діб) і стягнути таку грошову компенсацію, визнати протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку, а також стягнути середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що обов’язковою передумовою для виплати поліцейському компенсації за невикористану відпустку є визначена кількість днів невикористаної відпустки в наказі про звільнення, якого позивач не оскаржив. Крім того, суди зазначили, що питання щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських не врегульовані положеннями спеціального законодавства, а тому до спірних правовідносин застосовуються норми КЗпП України, відповідно до яких усі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день його звільнення.

Позивач, вважаючи рішення суддів попередніх інстанцій такими, що порушують його права, оскаржив їх до Верховного Суду. Обґрунтовуючи свою касаційну скаргу, зазначив, що ні спеціальним законодавством, ні Законом України «Про відпустки» та КЗпП України не передбачено обмежень щодо компенсації за невикористані щорічні відпустки.

Однак відповідач у своїй касаційній скарзі зазначив, що одноразова грошова допомога при звільненні не входить до складу грошового забезпечення і тому немає обов’язку щодо її виплати саме в день звільнення поліцейського зі служби. Правовідносини між сторонами щодо виплати одноразової допомоги регулюються нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а не КЗпП України.

Верховний Суд погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Відповідно до ст. 94 Закону України «Про Національну поліцію» та постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», з метою впорядкування структури та умов грошового забезпечення поліцейських і курсантів вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 квітня 2016 року № 260 затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання.

Пунктом 8 розд. ІІІ цього Порядку передбачено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та зазначеного Порядку, які є спеціальним законодавством та підлягають застосуванню при вирішенні спорів з приводу порядку та умов грошового забезпечення поліцейських і надання їм відпустки, грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання у році звільнення. Грошова компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена, а встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року.

Колегія суддів зауважила, що питання щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейського, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що встановлює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Водночас такі питання врегульовані в КЗпП України.

Верховний Суд також роз’яснив, що оскільки порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги при звільненні визначені Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» і постановою Кабінету Міністрів України № 988, у яких зазначено, що така допомога виплачується особам, які «звільняються» зі служби, то допомога при звільненні має бути виплачена не пізніше дня звільнення зі служби.

 Постанова Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі № 808/2122/18 (адміністративне провадження № К/9901/68185/18, № К/9901/68414/18) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/88507235.

Злочинні дії одного з батьків, які призвели до смерті другого з них, є такими, що посягають на охоронювані законом права та інтереси їхніх дітей

Системний аналіз положень Конвенції про права дитини, Закону України «Про охорону дитинства», Сімейного, Цивільного та Кримінального процесуального кодексів дає змогу зробити висновок, що злочинні дії одного з батьків стосовно іншого, які призвели до смерті потерпілого, є такими, що посягають на охоронювані законом права та інтереси їхніх дітей, а саме на право на батьківське піклування, на повноцінний фізичний, духовний, інтелектуальний, культурний та соціальний розвиток.

Про це йдеться в постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, який розглянув касаційну скаргу прокурора на вирок апеляційного суду щодо чоловіка, засудженого за ст. 123 КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання). Він під час конфлікту зі своєю дружиною через ревнощі, перебуваючи в стані сильного душевного хвилювання, схопив кухонний ніж і завдав їй сім ножових поранень, чим спричинив тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпіла померла в лікарні.

Відповідно до вироку місцевого суду чоловік отримав покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК України його звільнили від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки з покладенням обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.

Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині призначення покарання, постановивши в цій частині новий вирок. Особа отримала покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки і була звільнена від відбування призначеного покарання на підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» (звільненню від відбування покарання підлягають особи, визнані винними у вчиненні умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким відповідно до ст. 12 КК України, не позбавлених батьківських прав, які на день набрання чинності цим Законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років).

На думку прокурора, суд апеляційної інстанції не врахував, що амністія не застосовується до осіб, котрі мають дітей, яким не виповнилося 18 років, і вчинили злочини, що посягають на життя, здоров’я, честь, гідність чи інші охоронювані законом права та інтереси цих дітей (п. «г» ст. 9 Закону України «Про амністію у 2016 році»). Крім того, суд не взяв до уваги, що злочин було вчинено у присутності малолітньої дочки засудженого.

Як зазначено в постанові колегії суддів ККС ВС, відповідно до положень Конвенції про права дитини жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Згідно із Законом України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров’я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов’язків відповідно до закону.

Вирішуючи будь-які питання щодо дітей, суд повинен виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дитини (статті 7, 8 СК України). Такі положення кореспондуються з визначеним у ч. 2 ст. 150 СК України обов’язком батьків піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Крім того, ч. 2 ст. 1168 ЦК України регламентовано відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, зокрема її дітям (усиновленим). До того ж відповідно до положень ст. 55 КПК України дитина може бути визнана потерпілою, якщо в результаті вчиненого злочину їй спричинено моральну та майнову шкоду, і має право на відшкодування такої шкоди.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд зазначив про невідворотність тяжких наслідків вчиненого злочину у виді смерті потерпілої та залишення у звʼязку з цим без материнського піклування двох малолітніх дітей, проте ретельно не перевірив наявності обмежень щодо застосування амністії до засудженого, передбачених п. «г» ст. 9 цього Закону.

На думку колегії суддів ККС ВС, злочинні дії чоловіка, що призвели до смерті його дружини, є такими, які в розумінні п. «г» ст. 9 посягають на охоронювані законом права та інтереси їхніх двох спільних дітей, передбачені Конвенцією про права дитини та Законом України «Про охорону дитинства». За таких обставин амністія до особи не може бути застосована.

ККС ВС скасував вирок апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Із повним текстом постанови ККС ВС у справі № 522/20208/15-к (провадження № 51-6488км18) можна ознайомитися за посиланням.

Верховний Суд під час розгляду справи про стягнення безпідставно набутого майна застосував принцип jura novit curia («суд знає закони»)

Відмовляючи в задоволенні позову інвестора, який зобов’язався прийняти пайову участь у будівництві квартири, до підрядника про стягнення грошових коштів, суди зробили висновок про неможливість зміни позивачем предмета та підстав позову після надходження справи на новий розгляд, що буде суперечити вимогам ч. 4 ст. 49 ЦПК України. У зв’язку з цим спір розглянули в межах раніше заявлених позовних вимог, з посиланням на обраний позивачем спосіб захисту, визначений у ст. 1212 ЦК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився із цим висновком судів з таких підстав.

Обов’язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Предметом регулювання гл. 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.  

Відповідно до ч. 4 ст. 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

У п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні.

Тлумачення ч. 3 ст. 651, ч. 4 ст. 653, п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України дає підстави для висновку про те, що якщо одна зі сторін договору передала у власність іншій стороні певне майно (сплатила кошти) і судом встановлено порушення еквівалентності зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків однієї зі сторін, то сторона, що передала майно (сплатила кошти), має право вимагати повернення переданого іншій стороні в тій мірі, в якій це порушує погоджену сторонами еквівалентність зустрічного надання. Тобто якщо сторона, яка виконала зобов’язання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам), і згодом відмовилася від договору, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічного надання, повернення майна (коштів) на підставі п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Проте у справі, яку переглядав Верховний Суд, апеляційний суд не дослідив наявних у її матеріалах доказів та дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Із повним текстом постанови Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 537/4259/15-ц (провадження № 61-592св20) можна ознайомитися за посиланням.

Щодо застосування приписів ст. 388 ЦК України у разі визнання правочину недійсним з підстав, визначених ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

Господарський суд Харківської області ухвалою, залишеною без змін постановою Східного апеляційного господарського суду, у справі № 922/719/16 про банкрутство ПАТ «Науково-технічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації», що перебуває на стадії ліквідаційної процедури, відмовив у задоволенні заяви ліквідатора банкрута про витребування з чужого незаконного володіння майна (нежитлових приміщень) та повернення його до складу ліквідаційної маси банкрута, а також про визнання права власності на ці приміщення.

Відмовляючи у задоволенні заяви ліквідатора про витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України, суди зазначили, що приписами ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», за якою було визнано недійсним договір, передбачено обов’язок саме кредитора, тобто контрагента боржника, з яким було вчинено правочин до або після порушення провадження справи про банкрутство (покупець або заставодержатель майна боржника), повернути майно в ліквідаційну масу або відшкодувати його вартість і не передбачено права витребувати таке майно від особи, яка не є стороною оспорюваного договору та учасником у справі про банкрутство.

За результатами касаційного перегляду ухвалених у цій справі судових рішень Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС їх скасував, справу в частині розгляду заяви ліквідатора банкрута передав до суду першої інстанції на новий розгляд.

КГС ВС зазначив, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що ліквідатор не має права витребувати майно від особи, яка не є стороною оспорюваного договору та учасником у справі про банкрутство, в порядку ст. 388 ЦК України, суперечать положенням ЦК України та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

При цьому судова палата сформулювала такі правові позиції.

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є частиною цивільного / господарського законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон (у цьому випадку ст. 20), норм ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Встановлення у ст. 20 згаданого Закону спеціальних наслідків визнання правочинів недійсними та спростовування майнових дій боржника не виключають можливості застосування приписів ст. 388 ЦК України.

Відповідно до приписів ст. 41 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» ліквідатор банкрута може звернутися до суду в порядку ст. 388 ЦК України.

 Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 20 лютого 2020 року у справі № 922/719/16 можна ознайомитися за посиланням.


Горячие предложения

Кредиты на карту

более 30 онлайн-сервисов!

Ставка - от 0.01%

Срок - до 180 дней

Сумма - до 20 000 грн.

Документы - паспорт и код

Bookeeper

295 грн. в месяц

Онлайн бухгалтерия

для ФОП и малого бизнеса

первые 30 дней бесплатно!

Хочете отримувати повідомлення на ваш email, коли ми опублікуємо нові статті?

також стежити за оновленнями сайту можна в Facebook Instagram Twitter Viber Telegram

Пошук юристів і держорганізацій по великих містах

© 2006–2020

ООО «Простобанк Консалтинг»

Код ЄДРПОУ: 35454764

Адрес и телефон «Простобанк Консалтинг»

Email: info@prostobank.com