Огляд судової практики Верховного Суду. Липень, 2021 03.08.2021

Prostopravo знайомить читачів з деякими рішеннями, прийнятими Верховним Судом за результатом розгляду справ у липні 2021 року.

Огляд судової практики Верховного Суду. Липень, 2021

Про наявність корисливого мотиву у незаконному позбавленні волі особи

Засуджений за незаконне позбавлення волі особи, грабіж та незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 2 ст. 146, ч. 1 ст. 186, ч. 3 ст. 289 КК України) подав касаційну скаргу до Верховного Суду на судові рішення щодо нього. Скаржник зазначив, зокрема, про неправильну кваліфікацію його дій за ч. 2 ст. 146, ч. 1 ст. 186 КК України у зв’язку з недоведеністю корисливого мотиву на заволодіння майном і на позбавлення волі потерпілого (вважає, що його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 146 КК України).

Касаційний кримінальний суд у складі ВС залишив судові рішення щодо засудженого без зміни, а касаційну скаргу – без задоволення.

Як зазначено в постанові ККС ВС, доводи в касаційній скарзі про відсутність у діях засудженого складу кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 146 та ч. 1 ст. 186 КК України, є безпідставними і спростовуються матеріалами провадження.

Місцевий суд, за встановлених фактичних обставин справи, досліджених доказів та оцінених відповідно до вимог ст. 23 КПК України показань обвинуваченого та потерпілого, правильно встановив наявність в особи корисливого мотиву під час незаконного позбавлення волі потерпілого.

Так, кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх, у тому числі, із корисливих мотивів. 

Як учинене з корисливих мотивів незаконне позбавлення волі особи кваліфікується у разі, коли винний, незаконно позбавляючи волі потерпілого, бажав одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків або досягти іншої матеріальної вигоди. При цьому немає значення, чи одержав винний ту вигоду, яку бажав одержати внаслідок таких своїх дій, а також коли виник корисливий мотив – до початку чи під час вчинення цього злочину.

Як випливає з вироку суду першої інстанції, місцевий суд правильно встановив, що в діях обвинуваченого був корисливий мотив, оскільки він, зв’язавши потерпілому руки й ноги, незаконно утримував останнього проти його волі для безперешкодного заволодіння його автомобілем, який згодом продав.

Постанова ККС ВС у справі № 511/2543/17 (провадження № 51-2778км20).

Про заподіяння тілесних ушкоджень в умовах особливого періоду

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду залишив без задоволення касаційну скаргу засудженого за заподіяння тілесних ушкоджень начальникові у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби, вчинене в умовах особливого періоду, крім воєнного стану (ч. 3 ст. 405 КК України). Відповідно до вироку солдат завдав легких тілесних ушкоджень старшому лейтенанту медичної служби, який за своїм службовим становищем і військовим званням був для нього начальником.

У касаційній скарзі засуджений указав, зокрема, на те, що жодними допустимими доказами не доведено, що його умисел був спрямований на заподіяння тілесних ушкоджень начальникові у зв’язку з виконанням ним своїх службових обов’язків, а також обвинувачення не обґрунтовано доказами, які свідчать про те, що діяння було вчинено в умовах особливого періоду.

Суд першої інстанції надав оцінку посиланням засудженого на те, що він не мав підстав вважати потерпілого своїм начальником. Зокрема, суд зазначив, що згідно зі ст. 29 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України за своїм службовим становищем і військовим званням військовослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно інших військовослужбовців. Відповідно до вимог статей 29–33 цього Статуту старший лейтенант медичної служби за своїм службовим становищем і військовим званням був начальником для солдата.

Суд першої інстанції встановив, що під час події потерпілий був у медичному одязі з бейджем, на якому були зазначені його особисті дані та посада. Бейдж був розміщений на рівні очей солдата, тому останній не міг не бачити того, що військовослужбовець є не тільки медичним працівником установи, а й його начальником.

Крім того, доводи касаційної скарги про те, що солдат учинив кримінальне правопорушення не в умовах особливого періоду, є необґрунтованими.

Із системного аналізу ст. 1 Закону України «Про оборону» (визначення терміна «особливий період»), ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (визначення термінів «особливий період», «мобілізація») вбачається, що поняття «особливий період» є значно ширшим, ніж поняття «період мобілізації людських ресурсів», а тому особливий період не закінчується в момент завершення мобілізації в Україні.

Особливий період діє в Україні з моменту оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію». Відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав, а тому дію особливого періоду не припинено.

Таку правову позицію щодо тлумачення поняття «особливий період» Верховний Суд уже сформулював у постановах від 11 квітня 2019 року (провадження № 51-9182км18), від 14 лютого 2018 року (провадження № 61-4157св18 та № 61-3951св18), від 20 лютого 2018 року (провадження № 61-4255св18), від 25 квітня 2018 року (провадження № 61-1664св17), від 21 лютого 2019 року (провадження № 51-7411км18).

Постанова ККС ВС у справі № 264/6124/18 (провадження № 51-6162км20).

Відсутність згоди заставодержателя на вчинення правочину з відчуження заставленого майна є достатньою підставою для визнання його недійсним

Господарський суд міста Києва визнав за позивачем право власності на спірні транспортні засоби та зняв із них арешт. Своє рішення суд мотивував виконанням позивачем зобов’язань за договором найму-продажу транспортних засобів у повному обсязі.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову заставодержателя про визнання недійсним договору найму-продажу, суд першої інстанції врахував правову позицію, викладену в постанові КГС ВС від 05.02.2019 у справі № 910/9131/16, відповідно до якої відсутність згоди заставодержателя на продаж заставленого майна не є достатньою підставою для визнання договору недійсним, оскільки застава зберігає свою силу для нового власника.

Постановою Північного апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено. Оспорюваний договір визнано недійсним як такий, що укладений без згоди заставодержателя транспортних засобів, обов’язковість якої передбачена нормами чинного законодавства та умовами відповідного договору застави.

Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив, що приписи ч. 2 ст. 17 Закону України «Про заставу», ч. 2 ст. 586 ЦК України прямо вказують на виникнення в заставодавця права на відчуження предмета застави, його передачу в користування іншій особі та розпорядження іншим чином з отриманням на це згоди заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

Неотримання згоди заставодержателя на відчуження заставленого майна, що передбачено і законом, і умовами відповідного договору застави, свідчить про відсутність у заставодавця необхідного обсягу повноважень та недотримання сторонами умов чинності правочину, встановлених ст. 203 ЦК України.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про наявність підстав для задоволення зустрічного позову і визнання недійсним договору найму-продажу  у зв’язку з недотриманням його сторонами вимог ч. 2 ст. 17 Закону України «Про заставу», ч. 2 ст. 586 ЦК України та для відмови в задоволенні первісного позову.

Отже, КГС ВС визнав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові КГС ВС від 05.02.2019 у справі № 910/9131/16, оскільки сама по собі відсутність згоди заставодержателя на вчинення правочину з відчуження заставленого майна є достатньою підставою для задоволення позову заставодержателя про визнання такого правочину недійсним.

Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 21.05.2021 у справі № 910/3425/20 можна ознайомитися за посиланням.

Вилучення інформації по суті є цензурою

Позивач просив суд зобов’язати ГО «Центр протидії корупції» спростувати інформацію шляхом вилучення даних щодо нього в мережі «Інтернет» у Реєстрі національних публічних діячів України, оскільки з 2017 року він не є національним публічним діячем, а з 2014 року не є народним депутатом України. Зазначив, що Служба фінансового моніторингу України включила реєстр до Методичних рекомендацій щодо проведення моніторингу фінансових операцій публічних діячів, а це ускладнює взаємодію таких осіб із банками та іншими фінансовими установами.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив такі правові висновки.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів.

Відповідно до ч. 2 ст. 63 Закону України «Про вибори народних депутатів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, інформація, що міститься у документах, поданих до Центральної виборчої комісії для реєстрації кандидатів, є відкритою.

У статтях 3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року Комітетом Міністрів Ради Європи, указується, що політичні діячі підлягають ретельному громадському контролю.

Спірна інформація не є недостовірною та не порушує прав позивача, тому не є предметом судового захисту. Ця інформація дійсна та достовірна, не порочить честь, гідність та ділову репутацію позивача.

Зміст позовних вимог, викладених у позовній заяві, не містить жодних конкретних посилань на те, яку саме інформацію (висловлювання), поширену в реєстрі, слід визнати недостовірною й такою, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію позивача.

Розміщена в реєстрі інформація стосується періоду, коли позивач був народним депутатом (грудень 2012 року – листопад 2014 року). Крім того, аналогічна за змістом інформація міститься на офіційному сайті Верховної Ради України.

Доводи заявника про те, що визначення його національним публічним діячем ускладнює йому взаємодію з банками та іншими фінансовими установами, не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, оскільки не є предметом розгляду у справі про захист честі, гідності та ділової репутації.

Крім того, Верховний Суд зазначив, що такий спосіб судового захисту, як вилучення певної інформації, не відповідає змісту позовних вимог і по суті є цензурою діяльності щодо певної особи.

Постанова Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 757/14418/20-ц (провадження № 61-4424св21).

Про порядок примусового виконання судового рішення майнового і немайнового характеру

Заявник просив суд визнати неправомірною бездіяльність приватного виконавця, оскільки виконавчі дії не призвели до виконання рішення суду, яким витребувано із незаконного володіння автомобіль та зобов'язано передати його стягувачу. Приватний виконавець безпідставно виконував рішення суду в порядку ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження» як рішення немайнового характеру, натомість повинен був виконувати його в порядку ст. 60 цього Закону, а саме вилучити автомобіль і передати його заявнику.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду визнав неправомірною бездіяльність приватного виконавця, навівши такі правові висновки.

За змістом ч. 1 ст. 63 цього Закону рішеннями немайнового характеру є рішення, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Порядок виконання таких рішень регулюється розд. VIII вказаного Закону. До рішень немайнового характеру, які підлягають примусовому виконанню, належать рішення про відібрання дитини, встановлення побачення з дитиною тощо; про виселення божника, вселення стягувача; інші рішення, за якими боржника зобов’язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача чи утриматися від здійснення таких дій.

У разі задоволення позову про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов’язує відповідача повернути це майно власникові.

Одночасне зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про задоволення вимог про витребування із володіння майна та зобов’язання передати його власнику не може свідчити про те, що таке рішення підлягає виконанню як рішення немайнового характеру, оскільки виконання такого рішення передбачає вчинення державним чи приватним виконавцем дій щодо вилучення такого майна у боржника та передачу його стягувачу, а не обмежується лише діями виконавця щодо перевірки виконання рішення суду самим боржником.

Таким чином, рішення про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння підлягає примусовому виконанню у порядку, передбаченому ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження».

Верховний Суд також зазначив, що обов’язком державного та приватного виконавця є вжиття всіх передбачених законом заходів для виконання судового рішення. Якщо державному чи приватному виконавцю незрозуміло рішення, порядок його виконання, то він не позбавлений можливості звернутися до суду із заявою про роз’яснення рішення суду, про встановлення порядку виконання рішення.

Постанова Верховного Суду у справі № 201/12569/16 (провадження № 61-2627св2).