Огляд судової практики Верховного Суду. Травень, 2020 22.05.2020

Prostopravo знайомить читачів з рішеннями вищої судової інстанції, оприлюдненими у травні 2020 року. // 22.05.2020

Про можливість віднесення до судових витрат «гонорару успіху» адвоката

12 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила рішення у справі, яка була передана на її розгляд Касаційним господарським судом у складі ВС з огляду на наявність виключної правової проблеми. Питання, що підлягало вирішенню, стосувалося можливості віднесення до судових витрат бонусів, передбачених договором про надання правничої допомоги, залежно від результатів розгляду справи, тобто так званого гонорару успіху.

Відмовляючи в частині стягнення додаткової винагороди адвоката у розмірі 5000 грн за досягнення позитивного рішення у справі № 904/4507/18, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що за своїм змістом і правовою природою така винагорода не є ціною договору (платою за надані послуги) у розумінні статей 632, 903 ЦК України та ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а є платою за сам результат, досягнення якого відповідно до умов договору не ставиться в залежність від фактично наданих послуг.

Вирішуючи зазначену правову проблему, Велика Палата ВС виходила з того, що домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин між якими і може розглядатися питання щодо обов’язковості такого зобов’язання. У контексті вирішення судом питання про розподіл судових витрат суд повинен оцінювати розумність витрат, їх співмірність із ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача.

Зазначений висновок відповідає позиції Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» тлумачить «гонорар успіху» як домовленість, згідно з якою клієнт зобов’язується виплатити адвокату як винагороду певний відсоток від присудженої йому судом грошової суми, якщо рішення буде на користь клієнта. Якщо такі угоди є юридично дійсними, то визначені суми підлягають сплаті клієнтом (§ 55). Водночас відшкодування судових витрат передбачає, що встановлена їх реальність, необхідність і, крім того, умова розумності їх розміру.

За наявності таких угод при вирішенні питання відшкодування судових витрат ЄСПЛ керується не ними, а іншими наведеними вище чинниками, які стосуються роботи адвоката, насамперед принципом розумності судових витрат, що відображено також у справі «Пакдемірлі проти Туреччини».

Відмовляючи в задоволенні заяви про розподіл витрат на професійну правничу допомогу адвоката, передбачену договором, суди попередніх інстанцій не навели доводів та доказів нерозумності цих витрат, їх неспівмірності з ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача.

Велика Палата ВС дійшла висновку, що загальна сума витрат на адвокатські послуги не виходить за розумні межі визначення гонорару, тож додаткове судове рішення про відмову в стягненні 5000 грн слід скасувати та  прийняти нове рішення – про відшкодування позивачеві цих витрат пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Про закриття кримінального провадження у звʼязку з декриміналізацією злочину

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду розглянув касаційну скаргу прокурора, який просив скасувати судові рішення щодо засудженого за незаконну порубку 30 дерев породи сосна, що спричинило істотну шкоду державі на загальну суму 16 840,41 грн (ч. 1 ст. 246 КК України), а кримінальне провадження закрити у звʼязку з декриміналізацією злочину.

Як зазначено в постанові ККС ВС, диспозиція ч. 1 ст. 246 КК України в редакції, чинній на час вчинення інкримінованого особі діяння, передбачала кримінальну відповідальність за незаконну порубку дерев або чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, що заподіяла істотну шкоду, а також вчинення таких дій у заповідниках або на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, або в інших особливо охоронюваних лісах.

На час вчинення інкримінованого особі діяння, вирішуючи питання, чи є істотною (оціночне поняття) шкода, заподіяна незаконною порубкою, потрібно було в кожному конкретному випадку враховувати вартість, екологічну цінність, кількість незаконно вирубаного лісу, розмір шкоди, завданої довкіллю та обчисленої за відповідними таксами.

Законом України від 6 вересня 2018 року № 2531-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження українських лісів та запобігання незаконному вивезенню необроблених лісоматеріалів», який набрав чинності 1 січня 2019 року, внесено зміни до ст. 246 КК України.

Зокрема, зазнала змін диспозиція ч. 1 цієї статті, в якій було зазначено, що кримінальна відповідальність передбачається за незаконну порубку дерев або чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, перевезення, зберігання, збут незаконно зрубаних дерев або чагарників, що заподіяли істотну шкоду.

Згідно з приміткою до ст. 246 КК України в редакції Закону № 2531-VIII істотною шкодою вважається така шкода, яка у дві тисячі і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян, або інша істотна шкода, завдана навколишньому природному середовищу в частині забезпечення ефективної охорони, належного захисту, раціонального використання та відтворення лісів.

Тобто з 1 січня 2019 року діяння, в якому обвинувачується особа, перестало бути кримінально караним, оскільки заподіяна нею шкода не могла вважатися істотною.

Водночас суд апеляційної інстанції під час розгляду апеляційної скарги засудженого про призначення йому менш суворої міри покарання залишив її без змін, не зваживши на зміни, внесені до ст. 246 КК України.

Отже, за наявності підстав, передбачених  п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, для закриття кримінального провадження у звʼязку зі скасуванням кримінальної відповідальності за вчинене особою кримінальне правопорушення апеляційний суд не закрив провадження, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Відповідно до ст. 440 КПК України суд касаційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 КПК України, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження. Тож колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що вирок місцевого та ухвала апеляційного судів підлягають скасуванню, а кримінальне провадження щодо особи за ч. 1 ст. 246 КК України – закриттю.

Детальніше з текстом постанови ККС ВС у справі № 601/1141/18 (провадження № 51-1850км19) можна ознайомитися за посиланням.

Про особливості звільнення з роботи у зв’язку з порушенням Закону України «Про запобігання корупції»

Лікар-стоматолог, якого звільнили з роботи за п. 4 ст. 41 КЗпП України через потенційний конфлікт інтересів, просив поновити його на посаді та стягнути з міської стоматологічної поліклініки середній заробіток за час вимушеного прогулу. Незаконність звільнення позивач обґрунтував, зокрема, тим, що у безпосередньому підпорядкуванні головного лікаря поліклініки, який є його дідом, він не перебував, а також тим, що передбачені положеннями ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції» обмеження роботи близьких родичів на посадових осіб такої поліклініки не поширюються.  

Суд першої інстанції задовольнив позов, мотивувавши своє рішення тим, що ст. 27 згаданого Закону не поширюється на посадових осіб юридичних осіб публічного права, якою відповідно до ст. 81 ЦК України є міська стоматологічна поліклініка.

Апеляційний суд це рішення скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення апеляційного суду – без змін і вказав, зокрема, на таке.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках перебування всупереч вимогам Закону України «Про запобігання корупції» у прямому підпорядкуванні у близької особи.

Поняття «пряме підпорядкування» та «близькі особи» визначені у ст. 1 згаданого Закону, зокрема, близькими особами є дід і внук.

Згідно із ч. 1 ст. 27 Закону України «Про запобігання корупції» особи, зазначені у підпунктах «а», «в» – «з» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону не можуть мати в прямому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути прямо підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень близьким їм особам.

За змістом положень підп. «а» п. 1, підп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 зазначеного Закону суб’єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, до яких прирівнюються посадові особи юридичних осіб публічного права.

Згідно зі ст. 81 ЦК України комунальні підприємства, установи та організації належать до юридичних осіб публічного права, а керівники таких підприємств, установ, організацій є посадовими особами юридичних осіб публічного права.

Головний лікар міської стоматологічної поліклініки, відповідно до підп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції», є посадовою особою юридичної особи публічного права, а позивач, згідно зі ст. 1 цього Закону, – близькою особою такої посадової особи.

Із постановою Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 569/858/18 (провадження № 61-40525св18) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Отримання дозволу на використання суміжних прав не звільняє від відповідальності за порушення авторських прав

Організація в інтересах позивача звернулася до суду з позовом про стягнення з Товариства 223 380 грн компенсації за порушення майнових авторських прав у зв’язку з неправомірним (без надання відповідного дозволу) використанням відповідачем у закладі харчування спірних музичних творів.

Суд першої інстанції виходячи з конкретних обставин справи і загальних засад цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності, притягнув відповідача до відповідальності у вигляді сплати компенсації, передбаченої п. «г» ч. 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у сумі 48 000 грн, в іншій частині позову відмовив, з чим погодився й суд апеляційної інстанції.

КГС ВС підтримав висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Суди попередніх інстанцій дослідили докази у справі, зокрема відеозапис фіксації факту порушення відповідачем авторських прав, і встановили, що такий запис проводився у приміщенні кафе, в якому звучали спірні музичні твори для фонового озвучення приміщення закладу.

Отже, позивач довів, а відповідач не спростував факт публічного виконання спірних музичних творів у приміщенні кафе, в якому підприємницьку діяльність здійснює Товариство. Доказів на підтвердження надання дозволу особою, яка має виключне право дозволяти використання таких об’єктів авторського права, матеріали справи не містять.

Відхиливши посилання відповідача на використання ним фонограм, тобто об’єктів суміжних прав на підставі договору, а не об’єктів авторського права, оскільки на відеозаписі, наданому позивачем, не зафіксовано виконавця твору, який його виконує за допомогою інструменту чи співу, КГС ВС зазначив таке.

Скаржник у доводах касаційної скарги не врахував того, що публічне виконання фонограми не може свідчити про відсутність порушення авторського права лише через те, що автором та виконавцями не здійснювалось таке виконання особисто (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 липня 2019 року у справі № 921/440/18).

Отримання дозволу на використання суміжних прав не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення авторських прав, оскільки при публічному виконанні музики в публічному закладі за допомогою будь-яких пристроїв і процесів має місце одночасне використання декількох об’єктів прав, у цьому випадку, зокрема: об’єктів авторського права – музичних творів з текстом (ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права»); об’єктів суміжних прав – виконань музичних творів, фонограм із записом виконань музичних творів (ст. 35 зазначеного Закону). При цьому авторські права не можуть «поглинатися» суміжними правами, як і суміжні права не «поглинаються» авторськими правами. Правомірне використання об’єктів суміжних прав не звільняє користувача від обов’язку врегулювати з автором чи з іншим суб’єктом авторського права питання використання об’єктів авторських прав шляхом отримання відповідної згоди, сплати винагороди за використання саме об’єктів авторського права.

Спір у цій справі, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, стосується правомірності використання відповідачем об’єктів авторського права і стягнення компенсації за порушення майнових авторських прав суб’єкта авторського права та не стосується питання порушення суміжних прав. Суди попередніх інстанцій, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, дійшли неспростовного висновку про порушення відповідачем майнових авторських прав суб’єкта авторського права у зв’язку з неправомірним використанням спірних музичних творів.

 Детальніше з текстом постанови КГС ВС у справі № 921/441/18 можна ознайомитися за посиланням.

Про закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення через відмову потерпілого від обвинувачення

Прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення щодо закриття кримінального провадження за обвинуваченням особи за ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка) у звʼязку з відмовою потерпілої від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України).

Орган досудового розслідування обвинувачував чоловіка в тому, що він, діючи умисно, з корисливих мотивів, перебуваючи на території приватного домоволодіння, яке належить на праві приватної власності іншій особі, вчинив крадіжку належного їй майна, завдавши потерпілій майнової шкоди на загальну суму 3350 грн.

У касаційній скарзі прокурор просив скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. На думку прокурора, об’єктивних даних про те, що обвинувачений та потерпіла перебували в трудових відносинах, немає в матеріалах кримінального провадження і вони жодним документом не підтверджуються, а висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для закриття кримінального провадження у звʼязку з примиренням обвинуваченого з потерпілою ґрунтується лише на показаннях потерпілої та її клопотанні.

Колегія суддів ККС ВС залишила касаційну скаргу без задоволення з огляду на таке.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК України (у редакції Закону України від 23 лютого 2014 року № 767-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо припинення норм законів, схвалених 16 січня 2014 року», чинній на момент розгляду справи судом) кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінального правопорушення, передбаченого ст. 185 КК України (крадіжка, крім крадіжки, вчиненої організованою групою), якщо воно вчинено особою, котра була найманим працівником потерпілого і завдала шкоду виключно власності останнього.    

Поняття «найманий працівник» у вказаній нормі є значно ширшим, ніж у трудовому праві, та охоплює не лише ті випадки, коли винний на підставі укладеного трудового договору виконував певну роботу в інтересах потерпілого, а й усі інші випадки трудових правовідносин, коли особа на підставі будь-якого цивільно-правового договору виконувала роботу на користь потерпілого і на момент вчинення злочину фактично була найманим працівником.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, потерпіла в підготовчому судовому засіданні надала суду заяву про закриття кримінального провадження щодо обвинуваченого у звʼязку з її відмовою від обвинувачення, оскільки обвинувачений був її найманим працівником, здійснював охорону будинку та прилеглої території, завдав шкоди виключно її майну і вона примирилася з обвинуваченим.

За таких обставин, як зазначено в постанові ККС ВС, висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для закриття кримінального провадження є правильними.

Переглядаючи справу за апеляційною скаргою прокурора, доводи в якій є аналогічними тим, що викладені в його касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про те, що в розумінні п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК України потерпілим може бути фізична особа, яка має право винаймати певних осіб та отримувати послуги з виконання на її користь робіт згідно з цивільно-правовими угодами.

Як правильно зазначив апеляційний суд, той факт, що особа є найманим працівником потерпілої, встановлено на підставі показань потерпілої та обвинуваченого і стороною обвинувачення не спростовано. При цьому згідно з КПК України для прийняття рішення в порядку п. 3 ч. 1 ст. 477 (у редакції Закону № 767-VII) та п. 7 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу не вимагається обов’язкове укладення договору між потерпілою та обвинуваченим у письмовій формі з його реєстрацією в райдержадміністрації, а також внесення відповідного запису в трудову книжку обвинуваченого.

Із повним текстом постанови ККС ВС у справі № 511/2345/18 (провадження № 51-3001км19) можна ознайомитися за посиланням.

Про взаємовиключність вимог у корпоративному спорі

Учасник ТОВ звернувся до господарського суду з позовом до ТОВ про стягнення 10% вартості частини майна ТОВ пропорційно його частці у статутному капіталі товариства.

Господарський суд рішенням у справі № 923/774/18, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, відмовив у задоволенні позовних вимог повністю.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, колегія суддів КГС ВС зазначила таке.

Звертаючись до господарського суду, позивач повинен визначити, яке саме його право, на його думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. Суди мають з’ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту цього права визначеним у законодавстві способам. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. 

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що підстав для стягнення з відповідача вартості частини майна ТОВ  пропорційно частці позивача як учасника у статутному капіталі товариства немає, оскільки рішення загальних зборів учасників ТОВ про виключення позивача зі складу учасників ТОВ було визнане недійсним у справі № 923/650/17, позивач не вибув з числа учасників товариства.

Права позивача, за захистом яких він звернувся до господарського суду, не порушені.

Позивач, який подав до суду як позов, направлений на відновлення його корпоративних прав учасника ТОВ (справа № 923/650/17), так і позов про виплату йому вартості частини майна товариства пропорційно його частці у статутному капіталі у зв’язку з його виключенням з товариства (справа № 923/774/18), є непослідовним, така позиція позивача свідчить про взаємовиключність та невизначеність його намірів.

З повним текстом постанови КГС ВС у справі № 923/774/18 можна ознайомитися за посиланням.


Горячие предложения

Кредиты на карту

более 30 онлайн-сервисов!

Ставка - от 0.01%

Срок - до 180 дней

Сумма - до 20 000 грн.

Документы - паспорт и код

Bookeeper

295 грн. в месяц

Онлайн бухгалтерия

для ФОП и малого бизнеса

первые 30 дней бесплатно!

Хочете отримувати повідомлення на ваш email, коли ми опублікуємо нові статті?

також стежити за оновленнями сайту можна в Facebook Instagram Twitter Viber Telegram

Пошук юристів і держорганізацій по великих містах

© 2006–2020

ООО «Простобанк Консалтинг»

Код ЄДРПОУ: 35454764

Адрес и телефон «Простобанк Консалтинг»

Email: info@prostobank.com