Огляд судової практики. Грудень, 2021 31.12.2021

Prostopravo знайомить з практикою Верховного Суду в останні дні 2021 року. // 31.12.2021

Якщо договір оренди нікчемний, з орендаря можна стягнути кошти за користування безпідставно набутим майном

Районний суд задовольнив позов про повернення боргу за договором оренди нежитлового приміщення, а суд апеляційної інстанції змінив рішення суду в частині суми коштів, які підлягають поверненню.

Суди вказали, що оскільки предметом оренди було нежитлове приміщення багатоквартирного будинку, а не будівля або інша капітальна споруда, то посилання відповідача на нікчемність договору оренди через відсутність його нотаріального посвідчення слід відхилити з посиланням на ч. 2 ст. 215, ч. 1 ст. 220, ч. 2 ст. 793 ЦК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду змінив мотивувальну частину попередніх судових рішень, зробивши такі правові висновки.

Нежитлове приміщення в розумінні ст. 793 ЦК України (у чинній станом на 22 травня 2014 року редакції) є окремою частиною будівлі.

Договір найму нежитлового приміщення на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню. У разі відсутності нотаріального посвідчення договору найму нежитлового приміщення, укладеного на три роки і більше, такий договір є нікчемним.

Встановлено, що відповідно до договору в оренду передано нежитлове приміщення, договір оренди нотаріально не посвідчений, а тому є нікчемним.

За таких обставин висновок судів про стягнення заборгованості на підставі нікчемного договору оренди є неправильним.

Разом із тим загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ст. 3 ЦК України).

У ст. VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов’язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Тлумачення цієї норми права дозволяє зробити висновок, що до безпідставно набутого майна набувача, з урахуванням розумності, належить користування чужим майном (майном потерпілого). Причому потерпілий, якому належить майно, яким користувався набувач, має право вимагати від набувача повернення такого збагачення.

Позивач пред’явив позов про стягнення з відповідача коштів за користування нежитловим приміщенням. Відповідач не заперечував факту користування вказаним приміщенням, як і узгодженого сторонами розміру плати за таке користування. Тому суди не врахували, що до безпідставно набутого майна набувача, з урахуванням вимог розумності, належить користування чужим майном (майном потерпілого).

За таких обставин Верховний Суд змінив судові рішення в мотивувальній частині та щодо вказівки в резолютивній частині про стягнення заборгованості за договором оренди, а в іншій частині ― залишив без змін.

Постанова Верховного Суду від 8 грудня 2021 року у справі № 759/9443/17 (провадження № 61-11386св20).

ВС пояснив, на яких суб’єктів покладається виконання ухвал про дозвіл на обшук житла, іншого володіння особи і чи можливе передоручення

Системне тлумачення процесуальних норм, передбачених п. 3 ч. 2 ст. 40, ст. 236 КПК України, дає підстави для висновку про те, що виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи покладається на слідчого або прокурора і не може бути доручене відповідним оперативним підрозділам.

Такого висновку дійшла об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, розглянувши касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду щодо особи, яку орган досудового розслідування обвинувачував у тому, що вона придбала за невстановлених обставин особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс, зберігала його при собі, а згодом збула (ч. 2 ст. 307 КК України). Місцевий суд виправдав особу у зв’язку з недоведеністю її винуватості у вчиненні кримінального правопорушення. Апеляційний суд залишив вирок без змін.

У цьому кримінальному провадженні однією з підстав визнання недопустимими результатів обшуку було те, що він був проведений оперативним працівником за дорученням слідчого. Цей висновок узгоджується з висновком, викладеним у постанові колегії суддів Другої судової палати ККС від 29 січня 2019 року у справі № 466/896/17 (провадження № 51-7759км18), обставини якої є подібними до тих, що наявні у цій справі.

Проте, на думку колегії суддів Першої судової палати, необхідно відступити від цього висновку, який ґрунтується на неправильному тлумаченні процесуального закону, що й стало підставою для передачі кримінального провадження на розгляд об’єднаної палати.

ОП ККС ВС вказала, що попри загальну норму про те, що оперативні підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, органів Державного бюро розслідувань, органів Бюро економічної безпеки України, органів Державної прикордонної служби України, органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, дізнавача, прокурора, а підрозділ детективів, оперативно-технічний підрозділ та підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України – за письмовим дорученням детектива або прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (ч. 1 ст. 41 КПК України), в ч. 1 ст. 236 КПК України закріплено норму, що ухвала про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи може бути виконана слідчим чи прокурором, винятків для оперативних підрозділів не передбачено. В жодній іншій статті КПК України, яка стосується порядку проведення слідчих (розшукових) дій, аналогічної норми немає.

Постанова ОП ККС ВС у справі № 663/820/15-к (провадження № 51-2075кмо20).

Окрема думка судді.

Щодо застосування положень про призначення покарання за сукупністю вироків

Для застосування закріплених у ч. 1 ст. 71 КК України правил призначення покарання за сукупністю вироків законодавець визначає сукупність двох обов’язкових умов, що мають бути встановлені в їх нерозривній єдності:

  • перша стосується моменту вчинення нового кримінального правопорушення засудженим – «після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання» за попереднім вироком;
  • друга – наявності невідбутої частини покарання (основного та/або додаткового) за попереднім вироком на момент призначення судом покарання за новим вироком.

Відсутність хоча б однієї з указаних умов виключає можливість застосування положень ч. 1 ст. 71 КК України під час вирішення питання про призначення покарання за новим вироком.

Якщо на момент вчинення особою нового кримінального правопорушення невідбутою частиною покарання за попереднім вироком було основне покарання у виді штрафу (ст. 53 КК України), яке на час ухвалення нового вироку вже відбуте, порядок та правила призначення остаточного покарання за сукупністю вироків, визначені положеннями ч. 1 ст. 71, ч. 3 ст. 72 КК України, не застосовуються.

Такий висновок зробила об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, розглянувши касаційні скарги захисника засудженого і заступника керівника обласної прокуратури на судові рішення у кримінальному провадженні за обвинуваченням особи у крадіжці (ч. 3 ст. 185 КК України).

У цьому кримінальному провадженні ОП КК ВС вирішувала питання щодо застосування положень ст. 71 КК України у разі призначення остаточного покарання за сукупністю вироків у тих випадках, де покарання за попереднім вироком на час ухвалення нового вироку або його перегляду судами вищих інстанцій вже відбуте.

Постанова ОП ККС ВС у справі № 243/7758/20 (провадження № 51-113кмо21).

Спільна окрема думка суддів.

Щодо правової природи рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів

Верховний Суд у складі суддів об’єднаної палати Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку справу, у якій Товариство оскаржило рішення Сільради від 26 червня 2018 року про встановлення ставок земельного податку за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб’єктів господарювання (крім державної та комунальної форми власності) на 2019 рік на території цієї ради.

Позивач наголосив на тому, що оскаржуване рішення є регуляторним актом, а тому під час його прийняття відповідач зобов’язаний був дотриматися регуляторної процедури, передбаченої Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», зокрема оприлюднити проєкт регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу в друкованих засобах масової інформації.

Суд першої інстанції в задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції це рішення залишив без змін.

Позивач із такими рішеннями судів попередніх інстанцій не погодився та оскаржив їх до Верховного Суду.

Колегія суддів зазначила, що до складу податкового законодавства України віднесено, зокрема, й рішення органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, як це визначено в п. 3.1 ст. 3 ПК України.

Такі рішення органів місцевого самоврядування напряму ідентифіковані законодавцем саме як нормативно-правові акти з питань оподаткування місцевими податками та зборами (п. 12.5 ст. 12 ПК України), і жодної правової регламентації стосовно віднесення таких актів до регуляторних не містять ні ПК України, ні Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

У ПК України Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» не віднесено до актів податкового законодавства України, які наведені в ст. 3 цього Кодексу за вичерпним і остаточним переліком, який розширеному тлумаченню не підлягає.

Отже, податкові відносини є окремим і самостійним різновидом відносин, урегульованих, окрім Конституції України, спеціальними актами законодавства за вичерпним і остаточним переліком, і не належать ані до господарських, ані до адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, про які йде мова в Законі України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

За результатами розгляду справи об’єднана палата КАС ВС дійшла таких висновків.

Рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке приймається на підставі, за правилами й на виконання відповідних приписів ПК України та оприлюднюється у встановленому цим Кодексом порядку.

Вказані рішення не належать до регуляторних актів у розумінні Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», у зв’язку з чим дія цього Закону не поширюється на такі рішення загалом та, зокрема, у 2017, 2018 роках.

Постанова Верховного Суду від 10 грудня 2021 року у справі № 0940/2301/18 (адміністративне провадження № К/9901/20508/19).


Горячие предложения

Кредиты на карту

более 30 онлайн-сервисов!

Ставка - от 0.01%

Срок - до 180 дней

Сумма - до 20 000 грн.

Документы - паспорт и код

Хочете отримувати повідомлення на ваш email, коли ми опублікуємо нові статті?

також стежити за оновленнями сайту можна в Facebook Instagram Twitter Viber Telegram

Пошук юристів і держорганізацій по великих містах