Огляд судової практики. Листопад, 2021 29.11.2021

Prostopravo знайомить читачів з правовими позиціями Верховного Суду, сформульованими за результатами розгляду справ у листопаді 2021 року.

Огляд судової практики. Листопад, 2021

При призначенні особі покарання за корупційний і некорупційний злочини суд не може звільнити її від відбування покарання з випробуванням

Вчинення особою корупційного кримінального правопорушення унеможливлює звільнення її від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України) навіть у разі призначення остаточного покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, одне з яких є некорупційним. Тому звільнення особи від відбування остаточного покарання, визначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, до якої входило як некорупційне, так і корупційне кримінальне правопорушення, на підставі ст. 75 КК України є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Про це йдеться у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, який розглянув касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду про залишення без зміни вироку місцевого суду щодо особи, засудженої за крадіжку майна (ч. 3 ст. 185 КК України) та пропозицію надання неправомірної вигоди поліцейському (ч. 1 ст. 369 КК України). Суд призначив засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, а відповідно до ст. 75 КК України звільнив її від відбування покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку тривалістю 3 роки та покладенням на нього обов’язків, передбачених частинами 1, 2 ст. 76 цього Кодексу.

У касаційній скарзі прокурор зазначив, що апеляційний суд безпідставно залишив вирок місцевого суду без змін, оскільки один зі злочинів, вчинених обвинуваченим, є корупційним.

ККС ВС скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції, зазначивши таке.

У ч. 1 ст. 75 КК України передбачено, що звільнення від відбування покарання з випробуванням не застосовується за корупційне кримінальне правопорушення. Згідно з приміткою до ст. 45 КК України кримінальне правопорушення, передбачене ст. 369 КК України, яке вчинив обвинувачений, є корупційним кримінальним правопорушенням.

Отже, звільняючи особу від відбування остаточного покарання, визначеного за сукупністю злочинів, до якої входило і корупційне кримінальне правопорушення (ч. 1 ст. 369 КК України), на підставі ст. 75 КК України, суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, який не підлягає застосуванню. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок в апеляційному порядку, не звернув уваги на ці порушення норм матеріального права, не перевірив належним чином доводів апеляційної скарги прокурора, що відповідно до ст. 419 КПК України є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, оскільки перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, і дійшов необґрунтованого висновку про залишення вироку суду першої інстанції щодо особи без зміни.

Постанова ККС ВС у справі № 234/1940/20 (провадження № 51-1866км21).

 Частка боржника у спільному майні, яка не виділена в натурі, може бути продана з публічних торгів

Позивачі просили суд визнати недійсними результати електронних торгів з реалізації 1/2 частини квартири, визнати недійсними акт державного виконавця про проведені торги та свідоцтво про придбання майна. Вони зазначили, що звернення стягнення на частку в майні, що є у спільній частковій власності, допустиме тільки після виділення відповідної частки в натурі, тому що не виділена в натурі ідеальна частка квартири як окремий об’єкт цивільних прав, що не набула статусу нерухомості, не відповідає істотній умові договору купівлі-продажу з прилюдних торгів – предмету договору купівлі-продажу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив у силі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, зробивши такі правові висновки.

Акт про проведення електронних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже є договором (правочином).

Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами 1— 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Водночас з огляду на зміст ч. 1 ст. 215 ЦК України підставами для визнання електронних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Тимчасовим порядком реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України 16 квітня 2014 року № 656/5.

Згідно із ч. 1 ст. 363 ЦК України частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

Відповідно до ст. 366 ЦК України у разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів.

Поняття «визначення частки» і «виділення частки в натурі» є різними за своїм змістом правовими поняттями, а ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» від 1999 року (ч. 6 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» в чинній редакції є тотожною) передбачена лише необхідність визначення частки боржника у спільному майні, якщо така частка не визначена.

Посилання в касаційній скарзі на те, що не виділена в натурі ідеальна частка у розмірі 1/2 частини квартири як окремий об’єкт цивільних прав, яка не набула статусу нерухомості, не відповідає істотній умові договору купівлі-продажу з прилюдних торгів, спростовується тим, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об'єктом цивільних прав, що може бути об'єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу без її виділу в натурі з об'єкта нерухомого майна.

При цьому, згідно з ч. 1 ст. 362 ЦК України, у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю, але крім випадку продажу з публічних торгів.

Постанова Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 641/2498/17 (провадження № 61-18993св20).

До правовідносин між вкладником і банком слід застосовувати норми закону про договірні зобов’язання

У разі пред’явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі відсотків та інфляційних втрат, які не були повернені вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником і банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов’язання. Вчинення працівниками банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у справі № 662/397/15-ц за позовом декількох осіб до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди. За обставинами справи, кожен із позивачів уклав із банком договори вкладу, однак працівники банку, прийнявши кошти позивачів як вклад за договором банківського вкладу, розкрали їх. Такі обставини встановлені у вироку Чаплинського районного суду Херсонської області, у якому вказано, що касир і начальник відділу банку прийняли від позивачів грошові кошти за договорами банківського вкладу, однак на депозитні рахунки їх не внесли. Позивачі просили стягнути з банку майнову та моральну шкоду, посилаючись на вимоги статей 22, 23, 1166, 1172, 1192 ЦК України.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, в задоволенні позову відмовлено. Суди керувалися тим, що правовідносини між банком і позивачами є договірними, тому позов про відшкодування шкоди з посиланням на статті 1172, 1192 ЦК України, якими врегульовано деліктні правовідносини, задоволенню не підлягає.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати ВС для вирішення виключної правової проблеми та відступу від висновку, зробленого в постанові Верховного Суду України від 5 липня 2017 року в справі № 6-1032цс17. У цій справі ВСУ вважав правильним застосування до спірних правовідносин статей 1166, 1172, 1192 ЦК України. ВП ВС відступила від цього правового висновку, оскільки спір щодо невиконання договору підлягає вирішенню із застосуванням положень статей 625, 1058–1060 ЦК України.

ВП ВС зазначила, що суди попередніх інстанцій правильно кваліфікували правовідносини між позивачами та відповідачем як договірні, однак помилково відмовили в задоволенні позову з огляду на те, що позивачі неправильно зазначили норми права, якими врегульовано спірні правовідносини.

Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia («суд знає закон») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов’язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Суд, з’ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

ВП ВС скасувала рішення попередніх судових інстанцій у частині вирішення позовних вимог позивачів, які звернулися з касаційними скаргами, і передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Великої Палати ВС у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).

Щодо кваліфікації дій особи, яка використала підроблений листок непрацездатності

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду частково задовольнив касаційну скаргу прокурора на судові рішення щодо особи, визнаної невинуватою у використанні завідомо підробленого документа (ч. 4 ст. 358 КК України) та виправданої у зв’язку з недоведеністю того, що було вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа (п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК України).

Орган досудового розслідування обвинувачував заступника прокурора в тому, що він з метою використання завідомо підробленого документа звернувся з письмовою заявою до прокурора області щодо надання невикористаних днів щорічної відпустки у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю. Для цього він надав завідомо підроблений офіційний документ – листок непрацездатності (про перебування на стаціонарному лікуванні в обласній лікарні, хоча в цей час він був на відпочинку), на підставі чого йому надали невикористані дні відпустки. В результаті використання посадовцем завідомо неправдивого листка непрацездатності йому було нараховано та виплачено грошові кошти.

Колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що апеляційний суд не застосував закон, який підлягав застосуванню – ч. 4 ст. 358 КК України, що призвело до незаконного залишення без змін виправдувального вироку, а ухвала цього суду не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України. Це є істотним порушенням цього Кодексу, оскільки перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. За таких обставин ККС ВС скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Касаційний суд зазначив, що, відповідно до матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції про виправдання особи у зв’язку з недоведеністю її винуватості у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, посилаючись на відсутність у неї умислу на заволодіння бюджетними коштами шляхом обману. Проте апеляційний суд не звернув уваги, що використання завідомо підробленого документа кваліфікується за ч. 4 ст. 358 КК України незалежно від мети особи, яка його використовує, та помилково ототожнив таку мету з умислом на використання завідомо підробленого документа.

Крім того, апеляційний суд не врахував, що виправдання особи за ч. 1 ст. 190 КК України за заволодіння чужим майном шляхом обману не виключає наявності в її діях складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, та безпідставно самостійно не застосував закон, який підлягав застосуванню.

Так, використання підробленого документа (ч. 4 ст. 358 КК України) є самостійним складом злочину, який не охоплюється поняттями «підроблення», «складання», «видача» і «збут» та передбачений окремою кримінально-правовою нормою із самостійною санкцією. Відсутність факту вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 або ч. 2 ст. 358 або ст. 190 КК України, на доведення факту вчинення використання підробленого документа не впливає. При цьому використання завідомо підробленого документа є закінченим з моменту, коли документ пред’явлено або надано особою, незалежно від того, чи вдалося їй досягти поставленої мети.

Постанова ККС ВС у справі № 591/7446/17 (провадження № 51-8км21).

Щодо виділення паю із земель фермерського господарства на користь його члена

Фізична особа звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру в Рівненській області у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 4,0020 га у власність для ведення фермерського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності на відповідній території, а також зобов’язати відповідача затвердити проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передати її у власність цій особі.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач, як член фермерського господарства, має право на одержання безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю) за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні голови цього фермерського господарства на відповідній території, а відмова в затвердженні проєкту землеустрою можлива лише у разі, якщо він не погоджений у порядку ст. 186-1 ЗК України. Жодних інших правових підстав для відмови в затвердженні проєкту землеустрою після його погодження в порядку ст. 186-1 ЗК України норми ст. 118 ЗК України не містять.

Відповідач оскаржив рішення судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

За результатами розгляду справи Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду сформував такі правові висновки.

У члена фермерського господарства не виникає право користування земельною ділянкою, яка була надана власником (органом місцевого самоврядування) громадянину (засновнику) у користування для створення такого господарства. Єдиним суб’єктом, який володіє правомочністю користуватися земельною ділянкою, виділеною власником (органом місцевого самоврядування) для створення фермерського господарства, є саме таке фермерське господарство як суб’єкт господарювання.

Право на безоплатну передачу у власність земельних ділянок із земель, що надавалися в користування засновнику для створення фермерського господарства, не виникає у жодного члена фермерського господарства, зокрема засновника.

Члени фермерських господарств, у тому числі засновник (який отримав земельну ділянку в користування для створення такого фермерського господарства), можуть отримати безоплатно у приватну власність земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) із земель державної та комунальної власності у порядку, передбаченому ЗК України, та лише після припинення права власності чи користування такими земельними ділянками у визначеному законом порядку.

Враховуючи наведене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку, що у відповідача не було правових підстав для затвердження позивачеві проєкту землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки.

Постанова Верховного Суду від 3 листопада 2021 року у справі № 817/1911/17 (адміністративне провадження № К/9901/61297/18).